І в молитві ми знов підіймемося
“І В МОЛИТВІ МИ ЗНОВ
ПІДІЙМЕМОСЯ”
Протягом
останніх років мешканці Кагарлика та району мали змогу кілька разів
поспілкуватись із представниками дисидентського руху – “шістдесятниками”,
членами їх родин.
Одним із представників цієї когорти патріотів є й
редактор газети “ Наша віра“, письменник, поет Євген Сверстюк, який минулої
п’ятниці відвідав Кагарличчину. Він та його супутники - співачка, композитор
Олена Голуб і декламатор, студентка юридичного факультету Національного
університету імені Тараса Шевченка Леся
Матвійчук - поспілкувались з аудиторією, біль-шість із якої складала учнівська молодь.
Зміст зустрічі вирізнявся своєю оригінальністю. В
порівнянні із попередніми, які
проходили в руслі спогадів гостей про часи дисидентського руху, перебування в
таборах, участі в їх долі близьких та рідних, Євген Сверстюк розставляв зовсім
інші акценти. Проблеми духовності в
Україні нинішнього часу, історичні витоки нашої віри та культури – ось до чого
насамперед апелював автор “Блудних синів України“. Він розкрив перед присутніми
здавалось би всім відомі віхи нашої історії, такі, як перепоховання Тараса
Шевченка, роль церкви в нашому житті в новому світлі.
“Пробудженням нації“ назвав він перепоховання Великого
Кобзаря на Чернечій горі, його “воскресінням”, що збурило весь Український
народ.
З гіркотою віді-звався Євген Сверстюк і про нинішній
стан із поділом віруючих за їх
належністю до різних церков. “Церква має єднати народ. Але на сьогодні маємо їх
багато, а це не сприяє єднанню. До того ж церква сьогодні, на жаль, є
заполітизованою”, - сказав він, одночасно висловивши сподівання, що такий стан
речей тимчасовий.
Присутні також почули чудове виконання під гітарний
акомпанемент пі-сень на вірші гостя та безпосередньо його поезії з вуст Олени
Голуб та Лесі Матвійчук.
На
знімку: під час зустрічі. Євген СВЕРСТЮК, заступник голови райради Петро БУРИЙ та начальник
відділу культури та туриз-му РДА Наталя ВІЗЬОНОК.
Інф. “ВК”.
Одним із дійств, що супроводжувало цьогорічне святкування в районі Дня захисту
дітей була концертна програма за участю вихованців районних школи мистецтв та
центру дитячої та юнацької творчості та вручення грамот подяк, подарунків та
грошових винагород кращим учням навчальних закладів Кагарличчини, які виявили
свій високий рівень знань як на місцевому рівні так і захищаючи честь району на
обласних та республіканських предметних
олімпіадах, захистах робіт у рамках Малої академії наук тощо; активним
учасникам художньої самодіяльності, творчим мистецьким колективам. Загалом
по району було вручено близько 200
відзнак й майже половину з них - на сцені з міського будинку культури з
головою районної ради Романом Коваленком та заступником голови
райдержадміністрації з гуманітарних питань Людмилою Кононенко. Найбільшу
кількість грамот – одинадцять - отримав
цьогорічний випускник Переселенської загальноосвітньої школи Олександр Бутенко.
Варто зазначити, що більшість із них – за призові місця на олімпіадах вищих
рівнів і з різних предметіВ.
На знімках:
Роман
КОВАЛЕНКО й Людмила КОНОНЕНКО
оголошують перелік досягнень Олександра БУТЕНКА; фрагмент концертної
програми.
СПІВАЄ ГОЛДОБІНА
БАБУСИНА ШКОЛА
Оте давнє традиційне прислів’я, що, мовляв, у сім’ях
народжується спочатку нянька, а тоді
вже - лялька, поставило тверду печатку на
Таниному дитинстві. Їй, старшенькій, довелося нянькувати і сестричку
Надійку, і братика Василька, залишаючись дома за господиню, бо батьківство ж від світання до смеркання
мусило працювати на передовому фронті
соціалістичного будівництва. Ой те дитяче нянькування-господарювання: воно
часто закривало дівчинці доступ до
всього навколиш-нього світу. І шкільні уроки доводилося не раз пропускати,
принаймні в кіно чи на вулицю не встигнеш... Хіба, що - спів...
Важко тепер прослідкувати за корінням генеалогічного родового дерева і
об’єктивно визначити кого першого Бог наділив золотим голосом, тонким слухом,
любов’ю до єднання слова й мелодії, що
впродовж віків ставало душею українського народу - піснею. Та, до недавнього
часу, в нашій державі це було й не
прийнято. А тим більше - у Жовтневому. Мабуть тому Таня Швидка витоки свого таланту ладна
започаткувати від бабусі Надії Денисівни.
Її спів зачаровував не тільки односельчан. Дівчинці чомусь запам’ятався такий
епізод. Виходять вони з бабусею із двору й прямують вулицею. А назустріч
дядько. Привітались. Ось він зупинився
та й каже:
- Бабо Надю, ви, знаю, так гарно співаєте: як умрете - віддайте мені свій
голос...
Надія Денисівна любила і жаліла старшу внучку, тож при першій-ліпшій
нагоді відпрошувала її до себе, бо,
мовляв, після смерті діда Олександра їй самотньо одній. Але самотньою майже ніколи не була, бо до хати вчащали і дочки - Зіна, Люба, Галя, Віра, і сусідки: гуртом поспівати. Як заведуть, було: “Ой гиля,
гиля, гусоньки, на став. Добрий вечір,
дівчино, бо я ще й не спав...”, або “Ой, журавко, журавко...”. Голосно,
гармонійно, широко... До того багатоголосся і Таня вплітає свій дзвінкий
дискант. А довгими зимовими
вечорами ведуть з бабусею дуети. Дівчинці тоді най-більше до душі припадало
оте: “Била мене мати березовим прутом...”. З цього приводу в родині
переказували бувальщину.
Так склалося, що Таня ніколи не залишалася в хаті сама: то - з меншими, то - з старшими родичами... А то якось
запросили Надію Денисівну на весілля куховарити (мала жінка ще й такий,
і неабиякий, талант). Пішла вона ще
вдосвіта, залишивши сплячу Тетяну одну. І коли та вранці прокинулася і
побачила, що вона - одненька вдома, та ще й
замкнута, то, звичайно, злякалася... Була осінь. Вже посіяли озимі, городи повпорювали, й настала пора холодних дощів
і, звісно, - багнюки. Дівчинка схопила молоток, і, вибивши шибку, та насилу вибравшись зі скляного полону, босоніж побігла на те весілля. Приправивши
травмовану склом і замерзлу дитину додому, бабця побігла до сусіда - дядька
Петра - просити, щоб той негайно засклив вікно.
- Вертаюсь, - любила потім
розповідати Надія Денисівна, - дивлюсь, а воно, бідолашне дівча, сидить,
поклавши ногу на ногу, все у засохлій вже крові, і співає, виявляючи протест: “Би-ила мене мати березовим
прутом...”.
- Та бабусина школа, - говорить Тетяна Павлівна, - заклала в моїй душі міцний фундамент саме народного
співу, привчила до української пісні.
Скільки тоді імпровізованих дворових “концертів” ми з подругою Олею Лисенко дали
у своєму селі, що й не злічити...
НАД КУБАННЮ-РІЧКОЮ
Де тільки не доводилося працювати Зінаїді Олександрівні, щоб доточити якусь
копійку до сімейного бюджету: і в
колгоспі, і в дитсадку, і в школі... Хотілося, щоб діти були не гірші за ровесників. Це - дома. А щодо дальшої,
післяшкільної, їхньої долі певних перспектив не бачила. Особливо
переживала за Таню: вона першою після
закінчення школи має вилетіти з родинного гнізда. А куди? Приваблює дівчину
мистецтво. Не на жарт. Але як
достукатися до тих рідкісних, таких особливих мистецьких шкіл? Та ще з
такої глухомані, як оця колишня Зану-дівка, чи то пак - Жовтневе, чи й з Липовця, куди згодом переїхала родина, або
Кагарлика... На ті роздуми нагодився
лист від сестри Віри. Запрошувала в гості до Краснодара...
До місцевого училища культури на диригентсько-хорове відділення, незважаючи
на солідний конкурс і мовний бар’єр,
Таня вступила з першого заходу. Самотужки, завдячуючи гарним знанням, здобутим у школі, і, звичайно, професійним
даним. В процесі ж навчання до її голосу стали пильно прислухатися. Він, поряд
ще з кількома голосами однокурсниць, вигідно виокремлювався. Одного разу
оголосили: “Пітюцкая, Ганічкіна, Швидка - на прослухування”. То були “свати” з
Кубанського козачого народного хору. Безумовно, що Таню вони відібрали, але з умовою - залишити навчання... Не
погодилася. А іншого разу, коли проходила практику у цьому прославленому
колективі, і його керівник, професор Віктор Захарченко по-доброму шкодував, що
голос у Тані вже був поставлений на академічний спів на відміну від того, коли
“сватали”, - народного...
Училище Тетяна Швидка закінчила з
відзнакою. Це давало змогу, так би
мовити, автоматичного вступу до
інституту...
ДЕСЯТЬ РОКІВ ЩАСТЯ
Працювати за фахом
розпочала в Палаці культури. З часом там
створили академічний хор, який захистив звання народного. Майже всю
Центральну Росію об’їздив цей колектив з гастролями. У Тані, крім хорового, накопичувався і власний сольний матеріал
естрадного характеру. І ось одного разу...
Був День медичного працівника. Для людей цієї високоблагородної професії у
Краснодарі давали святковий концерт.
Таня виконувала ряд пісень, а серед них - “Эхо любви” з репертуару
легендарної Анни Герман: “Тебя я услышу
за тысячи верст: мы эхо, мы доброе эхо друг друга”, - линуло в принишклому
залі. То, до речі, була улюблена його пісня. Тож і не дивно, що після концерту,
на банкеті, він сів поруч з юною артисткою. У нього, виявилося, був своєрідний чистий голос: співали за
столом разом. Познайомилися. І відтоді
понад півтора роки зустрічалися. По
тому одружилися, і Тетяна Швидка стала дружиною
відомого в Краснодарі молодого
хірурга Олександра Голдобіна (згодом
кандидата медичних наук). До нього на операції (мав золоті руки)
з’їжджалися хворі з усіх усюд...
Десять щасливих
років пролетіли, як день. З’я-вилася на
світ донечка Маша: ще дружнішою стала родина. Як кажуть, жити б та у Бога
здоров’я просити. Та, бач, доля розпорядилася по-своєму... Слухаючи розповідь
Тетяни Павлівни, мимоволі згадав долю відомого українського поета Степана
Руданського, який, працюючи в Ялті міським і карантинним лікарем, ніколи
нікому, в будь-який час дня чи ночі, не
відмовляв у допомозі. Так і згорів у молоді ще роки, ліквідовуючи вогнище холери: безліч людей врятував від смерті за
рахунок власного життя...
- Ми ще з Сашею, - згадує Тетяна Павлівна, - обговорювали
думку щодо переїзду в Україну, ну, а після того, як Саші не стало, я з донечкою Марійкою й повернулася додому...
“ЖИТТЯ ІДЕ І КОРОВАЇ
МІСЯТЬСЯ”
Впам’ятку, як Голдобіна вперше вийшла на сцену
Кагарлицького будинку культури. Її
виступ відразу покорив слухачів, а між тим подумалося, мовляв, ось ще одна
професіоналка буде культивувати у нас культуру сусідньої держави, прилучати до
неї й дітей...
- Я і не сумніваюсь, що такі думки могли виникнути, адже я
привезла з собою російський репертуар,
з яким і виступала. Та не всім було
відомо, що я - українка, і українську народну пісню полюбила ще з дитинства, а
точніше - ввібрала з молоком матері, бо і мама, і тітки, й бабуся були
хранителями народної пісні. Хоч, ради справедливості додам, що у моєму репертуарі
- набір пісень багатьох народів.
Про творчу манеру, уподобання, стиль, високу виконавську майстерність нашої
героїні говорити зайве: її полюбили на
Кагарличчині, на кожному концерті глядачі з нетерпінням чекають, коли
ведучий оголосить:
- Виступає Тетяна Голдобіна!
І це - найвища оцінка її творчості. А вже про педагогічну
діяльність Тетяни Павлівни свідчать добрі відгуки батьків її вихованців, самих
дітей, і, звичайно, - академічні
концерти, перемоги в конкурсах, оглядах, грамоти та дипломи... Все це радує, як
і радують успіхи доньки: гарно вчиться, вже теж відзнаки одержує за музичну майстерність.
- Мені завжди везло на добрих людей - і в Росії, і дома, -
засвідчує Тетяна Павлівна. - Тут, у районній Школі мистецтв, всі для мене стали
рідними, ніби ми - з одної родини.
Разом здобули під началом Олега Даниленка звання Народного ансамблю “Ретро”.
Радіємо за вихованців Миколи Громики: дитячий ансамбль баяністів став
“зразковим”. У колективі вважаю себе
щасливою.
Ми розмовляли в перервах
між записом супроводу для чергової хореографічної композиції. Концертмейстер Сергій Шевченко, який
постійно спів-працює з Тетяною Павлівною, домагався забезпечити високу якість фонограми, проте досягти цього було
нелегко через відсутність комп’ютера (приніс свій, але він вже старенький),
акустичного оформлення в кімнатці-студії, акумуляторних батарей...
- Треба б
спонсорів знайти для вирішення цих проблем, - висловлюю припущення.
Хочеться вірити,
що в районі знайдуться люди, які змогли б і в наш час продовжувати традиції давніших
українських меценатів - Терещенків, Семиренків, Чикаленків, Яциків...
А поки що, як писав поет, “життя іде і короваї місяться...”. І в цьому житті ми себе не уявляємо
без Слова й Пісні, без Музики, яка бере за душу, без Мистецтва взагалі, як
і без Майстрів Мистецтва, подібних до
нашої героїні.
Павло МАЛЄЄВ.