ПРО ЛЮДЕЙ ХОРОШИХ
ПОЛІТ, ДОВЖИНОЮ В ЖИТТЯ
Кожного разу, коли в небі зачується звук літака,
Анатолій Лаврентійович зупиняє будь-яку роботу і, приклавши торцем долоню до чола, пильно вдивляється у
блакитну височінь. Дивиться довго, аж
поки із синюватого фону не почне зникати
білий, як накреслений крейдою, слід авіалайнера. Для людини сторонньої ця його поведінка здається
дивацтвом, а насправді ж таким чином
він повертається до своєї ще дитячої,
і, на жаль, нездійсненної мрії - стати пілотом.
Як правило, у дітей відсутня послідовність чи
стабільність у майбутньому виборі професії: сьогодні хоче бути лікарем, завтра
- вчителем, а ще через день - агрономом. У нього цього не було. Ще у класі
5-6-му він, невідомо де, придбав книжку з описом будови та малюнками літаків,
яка відтоді стала для нього своєрідною Біблією. Щовечора, повчивши уроки, при
тьмяному світлі каганця,
дванадцятирічний хлопчина всоте, по пам’яті, перегортаючи сторінки, уявою витав
десь там, у небесах.
А потім були дві спроби до здійснення заповітної мрії.
Перша - у дев’ятому класі, коли через військкомат юнаків набирали у військові
училища. Його підвів зір: чи то від довгого читання при каганці, чи то від
протягу очі почервоніли, припухли від
запалення слизистої оболонки, і він не пройшов комісії.
Вдруге спробував по закінченні десятирічки. Разом із
сусідом із щойно одержаними атестатами ледве відшукали у Києві приміщення, де працювала комісія по прийому
на навчання в училище цивільної авіації. Але на них чекало жорстоке розчарування:
на дверях будівлі висіла табличка: “Прийом заявок закінчено”.
На жаль, третього шансу досягти бажаного у нього більше
не було. І тоді, в Києві, не бажаючи повертатися додому ні з чим, вони з тим же
товаришем стали шукати вуз, де б, по-перше, був гуртожиток, а, по-друге, на
вступних екзаменах не було іноземної мови. Таким вузом виявився автодорожний
інститут. Студентом його і став Анатолій Безнісько.
Випереджаючи події, зазначу, що хоч професію шляхового
будівельника він обрав, скоріше, випадково, аніж за покликанням, але
відтоді ніколи не зраджував своєму
вибору, до-вівши, насамперед собі, що “не місце красить людину, а людина -
місце”.
* * *
Не сите на той час, але цікаве й розмірене водночас
студентське життя нашого героя ледь не
обірвалося вже на другому курсі. У 1955-му раптово, один за другим,
пішли із життя батьки. Його найголовніша опора і надія, його вчителі і
наставники, найближчі і найрідніші люди.
І батько, і мати були шанованими людьми не тільки на Довжику, а й у всьому Кагарлику. Лаврентій Безнісько,
зокрема, славився як неперевершений майстер холодної обробки
металів. Міг працювати на всіх верстатах (спочатку в автопідприємстві, а згодом
-на цукровому заводі. Більше того, його
частенько запрошували у споріднене
підприємство у Григо-рівку Обухівського району, де був карусельний агрегат, але
не було фахівця....
Не маючи
знатного коріння, працюючи звичайним токарем (дружина - домогосподарка),
і глава сімейства, вся родина Безніськів відзначалася високою інтелігентністю, різноманітністю
інтересів і захоплень, порядністю і людяністю. Ще до революції, наприклад,
батько працював викладачем у
фабрично-заводському училищі, під час
служби у царській армії був військовим фотографом. Саме через це у господі
була велика бібліотека, особливо технічної літератури, панувала
атмосфера доброзичливості і поваги одне до одного, прагнення і розуміння
естетики. Дітищем і гордістю Лаврентія Безніська, зокрема, був вирощений ним
сад з небаченими сортами яблук і груш, смородини і малини, і дивом з див -
виноградом.
А ще батьки були добрими вихователями. Свої кращі риси характеру, свої знання і вміння вони передали і закріпили у всіх
п’ятьох дітях. Особливо ж у
найменшенькому - Толіку...
І ось їх не стало. Обох. За короткий відрізок часу.
Такий жорстокий удар долі міг зламати кожного. Анатолій його витримав і
продовжив навчання. Чим могли,
допомагали старші брати, підробляв і сам. Наприклад, під час літніх канікул
добровольцем побував у Казахстані - піднімав цілину. Звідси приїхав не тільки
із великими враженнями, а й з грошима. На власні кошти купив тоді своє перше
демісезонне пальто, костюм і фотоапарат.
Студентські роки пролетіли швидко і непомітно. У 1959-му
він отримує диплом про вищу освіту за спеціальністю інженер шляхів сполучення,
а ще стає сімейною людиною. В його життя входить землячка-кагарличанка Ірина, і
відкриваються двері у нове самостійне
майбуття...
* * *
У колишніх випускників вузів над нинішніми була одна суттєва перевага: по закінченні інституту
їм не доводилося шукати місце роботи, за них це вирішувала держава. Отож першим
робочим місцем для Анатолія Безніська за державним направленням стала
Білорусія, обласний центр Молодечно. І він, і
його дружина Ірина Іванівна і сьогодні
згадують той період з великою любов’ю. Чудова природа, облаштована двокімнатна квартира, нормальна
робота, доброзичливі люди, зрештою - народження першої доньки Лариси, -
здавалося, що ще було треба для молодої сім’ї. Але...
Напевне, тільки в слов’янських народів придумано
прислів’я, що “в гостях - добре, а вдома - краще”. Ностальгія взяла гору і над
Безніськами.
У 1961 році вони повертаються у Кагарлик. Потім живуть і
працюють у Богуславі, далі - у Києві... Зрештою, “циганське” життя по
гуртожитках набридає. Продавши все попереднє надбання (мотоцикл і кожух),
глава сім’ї бере у розстрочку фінський
будиночок і облаштовує у дворі батьків
дружини власне сімейне гніздо. А районна будівельна організація “Міжколгоспшляхбуд”, натомість, одержує
нового кваліфікованого фахівця.
З “Міжколгоспшляхбудом”, власне і пов’язане все трудове
життя Анатолія Лаврентійовича. Починаючи з 1973-го - і по нинішній час. Деякий
період був головним інженером підприємства. Найдовше ж - начальником
виробничо-технічного відділу.
Щоб зрозуміти важливість його роботи, варто повернутися
на кілька десятків років до історії самого “Міжколгоспшляхбуду”. На початку
80-х це була солідна організація.
Трудовий колектив якої налічував 100-130 чоловік. Підприємство мало свої
асфальтобетонні заводи по виробництву бітуму, яким забезпечувало значну частину шляхових органі-зацій області.
Спеціалізуючись в основному тільки на будівництві внутрішньогосподарських
об’єктів (під’їзди до колгоспних ферм,
тракторних бригад, асфальтування сільських вулиць тощо), в середньому за рік
прокладали 6-8 кілометрів шляхів з твердим покриттям, освоювали 1-1,8 млн.
карбованців.
Так ось планування цього величезного обсягу робіт, виготовлення проектно-кошторисної
документації і здійснював виробничо-технічний відділ на чолі з Анатолієм
Лаврентійовичем. А ще він особисто виїжджав на об’єкти перевіряти якість робіт
разом з банківськими працівниками -
правильність використання коштів. Свого часу працюючи начальником центральної шляхової лабораторії
“Облдорупру”, він добре знав і теорію, і практику технологій будівництва
шляхів, а тому здані робітниками “Міжколгоспшляхбуду” об’єкти були тільки
доброї якості.
Займаючи досить високу посаду, Анатолій Безнісько, в той же час, ніколи не старався
ви-ділитися цим в колективі. У авральні
моменти, коли піджимали строки здачі об’єкта, не цурався лопати (дороги тоді
будували вручну), щоб допомогти членам бригади і у спілкуванні з підлеглими
ніколи не підвищував “начальницького”
голосу; вмів тактично, за згодою сторін, уладнати будь-який конфлікт, вирішити
чи то виробничу, чи то побутову проблеми.
Будівельники, в тому числі й шляхові, люди, як відомо,
винахідливі й з комерційною жилкою. Як не слідкуй, а на “обід з чаркою” вони
завжди вигадають. Але при Безніську
такі “обі-ди”, як правило, переносилися на післяробочий час, щоб “не підвести
Лаврентійовича”.
Завоювати подібний авторитет серед підлеглих - справа
непроста. Одним “горлом” і “карними методами” його не здобудеш. Тут потрібні
суто людські якості керівника, його живий приклад. У це важко повірити, але за
весь період роботи у “Міжколгоспшляхбуді” Анатолій Безнісько ні разу не був на
лікарняному, не зробив жодного прогулу
чи запізнення на виробництво. А ще відзначався надзвичайною, прямо-таки комуністичною (у кращому значенні
цього слова) чесністю. Свій куплений у розстрочку фінський будиночок, наприклад, добудовував чотири
роки, тоді, коли його “спритніші”
колеги-будівельники зводили хороми із державних матеріалів за лічені місяці.
Професійні і людські якості Анатолія Лаврентійовича
високо цінувало і керівництво
орга-нізації. Навіть після виходу
на пенсію, він ще п’ять років очолював
свій відділ. Та й сьогодні, коли раніше могутній “Міжколгоспшляхбуд” по
суті ледве “дихає”, а в штаті підприємства залишилося біля десятка
пра-цівників, серед них значиться і прізвище Безніська. Правда, тепер лише в
якості сторожа. Хоча своїм добросовісним виконанням обов’язків
Анатолій Лаврентійович змінив уявлення і про цю багатьма скомпрометовану, але
відповідальну роботу...
* * *
У далекому тепер вже 1959 році, поспішаючи з
майбутньою дружиною до ЗАГСу,
новоспечений інженер шляхів сполучення
забув свій паспорт. І хоча
працівниця відділу виявилася не бюрократом і розписала молодих людей,
але гіркий осад на серці, особливо у нареченої, залишився. “Погана прикмета”, -
підказували їй подруги. На щастя, прикмета не справдилася. Через три роки у
Анатолія Лаврентійовича та Ірини Іванівни намічається “золоте” весілля.
Разом обставили домашнє “гніздечко”,
разом виростили і виховали двох дочок. Правда, на цьому батьківські
клопоти Безніськів не закінчилися. З
ними в одній хаті проживає молодша дочка з двома дітьми. Зважаючи на її зайнятість на роботі, вся турбота про
внуків лягла на плечі дідуся з бабусею. Чим та за що нагодувати, у що вдягти, і
як виховати? Можливо, й через це Анатолій Лаврентійович ще працює.
Практично не вибуває із оселі Безніськів і внук старшої
дочки, а їхній правнук. Можете уявити, як “не скучно” живеться літнім людям у компанії семирічного та
восьмирічного бешкетників! Спокій, говорять у таких випадках, їм тільки сниться.
Втім, подвір’я Безніськів, особливо у вихідні дні,
взагалі нагадує собою дитячий сад. До внуків збирається вся дітвора з
вулиці. Покататися на качелях,
зроблених Анатолієм Лавренті-йовичем, з
проханням поспостерігати, як він
ремонтує зламаний внуком велосипед, пригоститися фруктами чи просто розважитися
у галасливій компанії, - благо, що у Безніськів це дозволяється. Після таких
відвідин у Анатолія Лаврентійовича
додається роботи, але він рідко
нарікає на дітей. Бо діти тягнуться
тільки до добрих і щирих людей, таких, як він.
Рано перейшовши на власний “хліб”, а отже, і покладатися
тільки на себе, Анатолій
Лаврентійович належить до
категорії тих, у кого “золоті руки”. Він, коли треба, і тесля, і слюсар, і
ремонтник, і агроном. Все, що є в подвір’ї, - творіння його вмілих і сильних
рук. На невеличкій присадибній ділянці (живуть в центрі Кагарлика), зокрема,
він облаштував справжній ботанічний
сад. Крім традиційних яблунь, груш, вишень, огірків і цибулі, у його саду-городі
можна побачити кілька сортів винограду, полуниці, ехінацею
і багато інших чудернацьких, але корисних рослин і кущів. Як колись це було у
батька...
Через різноманітність інтересів і занять, голову родини
практично не застанеш у будинку. Весь час він за роботою. То щось майструє, то
прибирає, то доглядає за рослинами чи дітьми. Робить все неквапливо і
розважливо, на совість. Як і притаманно людині, упевненій у своїх силах, людині
відповідальній за свої дії і вчинки перед сім’єю, колективом, суспільством.
* * *
Кожного разу, коли в небі зачується звук літака,
Анатолій Лаврентійович зупиняє будь-яку роботу і, приклавши долоню до чола,
пильно вдивляється у блакитну далечінь, повертаючись до своєї дитячої мрії. І
хоча йому так і не довелося побувати у кабіні пілота літака, думається, що свій політ він все-таки
зробив. Політ набагато важливіший, ніж
звичайний рейс у професійних авіаторів. Бо все його життя - то політ. Безаварійний,
насичений яскравими сторінками трудової біографії, вагомим багажем корисних
справ на благо сім’ї, інших людей. Політ справжньої Людини і Громадянина.
У жовтні нинішнього
року Аатолію Лаврентійовичу виповниться сімдесят. І хоча справжніх пілотів
у такому віці вже списують у запас, йому ж
хочеться побажати ще довго продовжувати
свій життєвий політ у добрих і
корисних діяннях.
Станіслав
МИХАЙЛОВСЬКИЙ.
СВІТ НАШИХ
ЗАХОПЛЕНЬ
БРЕЙК-ДАНС ЗАПАЛЮЄ СЕРЦЯ
ТАНЕЦЬ РОЗПОВІДАЄ ПРО ЖИТТЯ І ЗВИЧАЇ
З тих пір, як естрада визначилась у самостійний вид
мистецтва, танець став однією із її складових.
Танець - це мистецтво, а усіляке мистецтво по-винне
відображати життя в образно-художній формі.
Хореографія
зародилася на зорі людства: ще в первісному суспільстві існували танці,
які зображували трудові процеси, намагалися відтворити рухи тварин, танці
магічного характеру, войовничі. В них людина зверталася до вищих, надприродних
сил. Не вміючи їх пояснити, вона молилася, заклинала, приносила жертви, просячи вдалого мисливства, дощу,
сонця, народження дитини або смерть ворога. Все це, по суті, можна побачити і в
наш час у народів Африки наприклад.
СИМПАТІЯ І
ПОВАГА ДО ТИХ, ХТО ВМІЄ СЕБЕ ПОКАЗАТИ
Петро Нуркевич закінчив 10-й клас міської школи № 1,
Олексій Васильченко - № 3. Хлопці намотують на лікті і кисті рук еластичні
бинти (пояснюють, щоб не було розтягнень), вмикають музику і демонструють
акробатичні трюки. Чесно - вражає!
- Екстрим мені подобався завжди, він запалює! Скейти,
незвичайна їзда на велосипеді, брейк-данс, - каже Петя, - це моє! Ось на
роликах тільки не пробував (із жалем у голосі додає він). А от Олексій ще й свідомо відрізняє в
стосунках, моральних вчинках чорне від білого: “А що, краще по барах
ходити, обпиватися пивом чи
горілкою?..”. Підсвідомо поважаєш батьків цих юнаків, які зуміли вкласти своїм
дітям надто важливі речі у той час,
коли так багато спокус, і перед якими навіть не кожен дорослий
втримається. А з тим - і вчителів, і загалом їх друзів. Займатися тим, що захоплює інших, і при цьому не
втрачати людської подоби - це
прекрасно! Брейк для них - можливість самовираження. Крім того, можливість
заявити про себе, довести власну перевагу, виграти і перемогти. Бажання
перевершити. Бажання відчути свою значимість. Коли ці хлопці на дискотеці починають “творити чудеса”, молодь створює
символічне коло, де “на арені” тільки вони - ті, що вміють те, чого не вміють
інші. Юнаки та дівчата і дивуються, і
водночас захоплюються їх уміннями. А
відтак у представниць жіночої статі виникають симпатія і повага до тих молодих
людей, які вміють про себе заявити, які
доводять усім свою індивідуальність і які... яскраві! Молодість...
Тож не дивно, що культурним, наполегливим і
цілеспрямованим юнакам директор міського Будинку культури Анатолій Климак не
відмовив у приміщенні, щоб ті займалися улюбленою справою. Плати за оренду
залу ніхто нікому не виставляє. Ідея
хлопців щодо створення цілої команди із прихильників брейк-дансу Анатолію
Олександровичу сподобалася. А відтак директор запропонував ще й
виступи-змагання з іншими подібними угрупуваннями.
От тільки справжнього вчителя з брейку
вони, на жаль, не мають. Втім, ніхто у
відчай не впадає. Хлопці дивляться відеокліпи, переймають танцювальні рухи та
трюки, вчаться, доводять до
досконалості і обмінюються вміннями.
Дискотека без таких умільців не така й цікава. Де б ти не був, важливо винести у серці якісь враження.
РОБОТ
Для тих, хто не має абсолютно ніякої уяви щодо танцю
брейк-данс, розповім про один із його стилів.
Отже, РОБОТ - один із основних стилів. Він почав
розвиватися із середини 70-х років, коли почали набирати обертів комп’ютерні
технології. Робот має тісний взаємозв’язок з пантомімою, багато базових рухів взято саме звідти. Цей
стиль унікальний за своєю оригінальністю і простотою. Більшість шкіл
брейк-дансу починають своє навчання
саме з робота, він допомагає розвивати почуття простору, фантазію, дозволяє імітувати гру із самим
собою або якимось предметом. Володіючи досконало умін-ням цього стилю,
танцівник відразу звертає на себе увагу інших, заворожує їх, працюючи,
як механічна іграшка.
Що стосується самої манери виконання - потрібно дуже
уважно стежити за своєю поставою. Робот повинен бути прямим і красивим. Існує і
така різновидність, як “місячний робот”. Ви, напевне, чули про такий рух, як
місячна хода, який створює ілюзію ковзання ногами? По-іншому це називається
глайди. Їх використання додає нашому роботу великої виразності, витонченості і
різноманітності. У роботі дуже важлива артистичність. Вона допомагає у процесі
пантоміми спілкуватися з публікою,
веселити її, примушувати задуматися або, наприклад, грати зі своєю
краваткою, окулярами, показувати фокуси
- це виглядає незвичайно й неповторно. Все залежить від фантазії того, хто
танцює.
Не останню роль грає й одяг - якщо підібрати його
грамотно, у суворій відповідності з тим
образом, який ви хочете створити, це буде супер! Особливої уваги слід приділити тому, наскільки гармонійно він
підкреслює рухи, чи зручно вам у
ньому. Зазвичай, у стилі робот присутні чорна або біла сорочка, краватка; також
допускаються піджак, штани, черевики або
кросівки, перчатки, окуляри, шляпа або кепка. Але це ще не все - у більш
екстремальних варіантах можна одягнутися, наприклад, як гуманоїд або мумія. Все
залежить від того, де ви збираєтесь танцювати і наскільки ваш костюм вписується
у навколишню обстановку.
Не дивлячись на
довгу історію існування, робот до цих пір не втратив своєї актуальності. Він
широко використовується в рекламі і як завжди служить прикрасою багатьох транс- і рейв-вечірок. А взагалі-то, як
кажуть, “краще один раз побачити...” Крутий стиль!
ХТО Ж
ПІДХОПИВ РУХ БРЕЙК-ДАНСУ ПЕРШИМ У КАГАРЛИКУ?
Дорога у моїх пошуках привела до... приватного
підприємця Святослава Шаравари (на фото).
Після закінчення школи, 20 років тому, кагарличани
Святослав Шаравара, Ігор Єфіменко і Юрій Тригуб вступили до Івано-Франківського
технікуму фізичної культури і спорту. Під час навчання познайомилися з юнаком
із циркового училища. Його умін-ня
акробатичних трюків наскільки захоплювали! На той час захід навіював нам нову
течію, рух - брейк-данс. Невимовно сильне бажання і наполегливість оволодіти його уміннями і дали плідні результати. Святослав
Шаравара організовує танцювальну групу із 8 чоловік. На першому міському
конкурсі з брейку в Івано-Франківську вони посіли перше місце. Пройшовши
усі етапи конкурсу, залишилися першими. Рівних цим хлопцям просто не було.
Потім - Чернівці: там вибороли усі кубки, усі медалі. Святослава запрошують у
одну із популярних на той час
танцювальну шоу-групу під назвою
“Беркут”. Важливо відзначити, що юнаки, які мали всього по 17 років, давали
платні виступи на дискотеках по Прикарпаттю. А відтак самі заробили собі на відеомагнітофон (нагадую - це було
20 років тому, коли “відіки” коштували небувалі гроші і були доступні
одиницям). Купували відеокасети, переймали, вивчали танцювальні рухи у інших
народів світу. Тому й не дивно, що таких молодих енергійних людей знали в
обличчя, їх поважали, ними
захоплювалися. Коли Святослава призивають до служби в армії, близько 300
чоловік виходить проводжати Шаравару до військкомату. Перед закладом також
звучить музика, і юнаки танцюють брейк.
Сьогодні Святослав Шаравара - приватний підприємець.
Життя вчить шукати виходів із гострих
кутів, реалізувати власні сили, а з тим і організаторські здібності. Працює, “крутиться”. Добрий
сім’янин, чоловік і батько...
3 роки тому у
Переселенні проходив конкурс між школами з брейк-дансу. Святославу
Григоровичу сподобалася група хлопців, з якими пізніше він займався цілий рік
на без-оплатній основі. Що це - благодійна акція чи ностальгія за юністю?..
Здається, такі люди ніколи не старіють. Вони завжди молоді. А сам Святослав (не
боюсь такого сміливого висловлювання) - справжня легенда нашого міста. З
цим, безперечно, погодиться покоління
Святослава і ті, хто бачив його “чудеса”.
ВІДКРИЙТЕ
СВОЮ ВЛАСНУ СКАРБНИЦЮ
Молодь проявляла і проявляє себе, вміло і наполегливо
заявляла і заявляє про себе в усіх сферах: політиці, мистецтві, спорті... Важливо тільки віднайти своє.
Невпинно рости. Бути в пошуку.
Дозвольте мені, дорогі читачі, завершити цей матеріал
нещодавно почутою притчею, яку коротко переповім і вам.
Учень прибув із далекої країни. Майстер запитав його:
- Що ти шукаєш?
- Просвітління.
- У тебе є власна скарбниця. Чому шукаєш її в дорозі, у
інших людей?
- А де моя скарбниця?
- Спрага пошуку, яка захопила тебе.
Учень довго думав над словами Майстра. Через
декілька років він говорив своїм
друзям:
- Відкрийте СВОЮ власну скарбницю - і насолоджуйтесь
СВОЇМ власним багатством.
Наталія КРАВЕЦЬ.
СТАТИСТИКА ЗНАЄ ВСЕ
Кількість населення в
Кагарлицькому районі, станом на 1 червня 2006 року, становила 35733 особи, в
тому числі 13551- по місту, 22182 - по сільській місцевості. За травень 2006
року кількість населення скоротилася на 70 осіб, за 5 місяців 2006 року - на 208.
Природнє скорочення
населення за січень-травень 2006 року, порівняно з відповідним періодом
2005 року, зменшилося на 42 особи (14,1%)
і становило 256 осіб.
У січні-травні 2006
року в Кагарлицькому районі зафіксовано міграційний приріст населення у
кількості 48 осіб, що в 1,5 раза менше, ніж за
відповідний період минулого року. Порівняно з січнем - травнем 2005 року
число приїжджих в Кагарлицький район збільшилося з 244 осіб до 266, а тих, хто
ви-їхав з району - з 173 до 218 осіб.
Надія КОНОВАЛЕНКО, начальник відділу статистики у Кагарлицькому районі.
ВІДПОЧИНОК
– НА КОРИСТЬ
Понад 600 дітей – учнів загальноосвітніх закладів району
- в нинішньому сезоні вже мали змогу відпочити та поправити своє здоров‘я за
рахунок бюджетних коштів в санаторно-курортних закладах як області, так і
України загалом. Враження від
перебування у місцях відпочинку в дітей різні. Причому на один і той же санаторій чи табір
спостерігається не-однозначна реакція: хтось із задоволенням перебуває там всю
зміну, а хтось вже на першому тижні благає батьків забрати його додому.
Причиною, зазвичай, називають те, що тут “погано годують”. Хоча самі працівники
закладів додають ще й дисципліну, лікувальні процедури, обмеже-ність в
пересування тощо.
Проте,
кажуть, що “краще один раз побачити, ніж сто разів почути”. Цією формулою й
користуються працівники Кагарлицької райдержадміністрації – вони здійснюють
періодичний контроль за перебуванням маленьких жителів району в здравницях,
відвідуючи їх особисто. От і нещодавно начальник відділу у справах молоді та
спорту РДА Наталія Хайрулліна,
методист районного методичного кабінету
Олена Мельник та представники районних засобів масової інформації відві-дали
обласний санаторно-курортний комплекс із центром у Ворзелі, де оглянули одну із
його складових - санато-рій “Кічєєво”.
Спілкування із персоналом закладу, його пацієнтами, в тому числі і з
жителями Кагарличчини, викликали лише позитивні емоції.