№№ 81-83
від 29 вересня - 6 жовтня 2006 року
І МУДРІСТЬ, І ДОБРО, І ЛЮБОВ – ТО ВСЕ ВІД КНИГИ
У СЕЛІ НЕ ПОВИННО БУТИ БЕЗРОБІТНИХ
Улита Ліщиненко була першою дівчиною на селі. І хоч
росла сиротою, без батька і матері, не в розкоші, а в злиднях, все це
компенсувалося її вродою і людською силою, великою працелюбністю, умінням
давати усьому лад. З дитячих років навчилася і куховарити, і шити, і чоловічу
роботу виконувати. Так що проблем з женихами у неї не було. Але недаром кажуть:
«Не родись вродлива, а родись щаслива». Так от з щастям якраз Улиті і не
повезло.
Минув всього рік після весілля із місцевим парубком
Миколою, як розпочалася війна. Улита однією з перших у селі проводжала чоловіка
на фронт, першою отримала й похоронку. Хтозна, чи й витримала б цей удар долі,
якби не маленька Настуся, народжена незадовго до страшної звістки. «Треба жити,
терпіти задля неї і чоловікової па-м’яті», - сказала вона тоді собі і свято
дотримувалася даної обіцянки протягом усього життя.
Пережила війну, відбудову. Працювала, де найважче. За
двох – за себе і за загиблого чоловіка, щоб маленька Настуся не відчувала себе
напівсиротою, не була обділена отими дитячими радостями, які мали її ровесники.
Дочка для неї була всім: і втіхою, і щастям, і
розрадницею у тяжкі хвилини. Закінчивши роботу, чимдуж швидше мчалася додому,
щоб почути голос своєї улюблениці, побачити її милу посмішку, погладити русяву
голівку. Із Настусею забувала і про самотність, і про нестатки в господі, і про
втому та хвороби. Нею жила, нею мріяла, на неї сподівалася.
Але біда, як відомо, не приходить одна. Після
закінчення училища дочка працювала в Києві. На будовах. Кожних вихідних
приїжджала додому. І ці два дні у тижні були найбажанішими для обох. Не
вистачало вечорів, щоб наговоритися. Улиті було цікаво знати про кожну хвилину
перебування дочки за межами дому, а тій, в свою чергу, хотілося бути ознайомленою
зі всіма подіями в селі.
Та однієї суботи Улита не дочекалася доньки.
Натомість, місцевий листоноша приніс телеграму, текст якої мати запам’ятала на
все життя. «Терміново приїжджайте. З Настею – нещастя», - ці скупі і страшні
рядки відразу зробили її сивою і зістарили на десяток років.
Настя розбилася. Штукатурила кімнати у висотному
будинку і випала із вікна. Похорони доньки у рідному селі, панахида, співчуття
односельчан – все це пройшло для Улити, мов страшний сон. У напівзабутті
провела вона і кілька наступних тижнів. Зранку йшла на кладовище і цілісінький
день сиділа біля свіжої могилки, забуваючи про все на світі. Так вона вдруге
залишилася круглою сиротою.
Час, як відомо, лічить. Зарубцював він душевні рани і
на Улитиному серці. Та страшне горе не могло не позначитися на здоров’ї.
Колишня красуня поступово перетворювалася на руїну. Отекло, обважніло тіло,
почали відмовляти ноги. Колись галасливе різною живністю подвір’я стало
пусткою: у господині не вистачало сил обходити і себе. Єдине, що вона ще могла,
це з двома ціпками регулярно відвідувати кладовище. Там, біля доньчиної могили,
перепочивала, розповідала їй всі новини і з великими труднощами поверталася
додому. Та одного разу до рідної домівки її ледь не принесли попід руки
зна-йомі односельці, випадково побачивши її безпорадною. Ось так, не маючи
жодної рідної людини, Улита і опинилася у Ржищівському геріатричному пансіонаті
для одиноких престарілих.
Життя за новою адресою, хоча й не було солодким,
цілком задовольняло сільську жінку-інваліда. Не треба було думати про їжу –
харчували тут пристойно. Із допомогою медсестри чи на кріслі-візку робила
прогулянки на природу. А сусідство із такими ж знедоленими, вистраждалими
стариками додавало оптимізму, бажання жити. «Не одній мені тяжко, он скільки таких
же, як я», - переконувала вона себе у хвилини відчаю. Єдине, що хвилювало стару
жінку, це донька, її могилка. «Як вона там без мене? Хто ж їй розповість про
сільські новини? Хто утішить добрим словом?» - ці думки не покидали її ні
вдень, ні вночі. І тоді в неї визрів план. Щоб там не було, а на гробки вона
обов’язково поїде в село, обов’язково провідає свою донечку.
З того самого дня Улита стала відкладати для
здійснення своєї мрії частину отримуваної нею пенсії. Не тратила ні копійки,
економлячи кожну з них для того, щоб у зазначений день замовити таксі.
Сільське кладовище зустріло її традиційним вселюддям.
Провідати рідних, віддати шану померлим йшло старе і мале. Допомагаючи Улиті
вибратися із салону автомашини, молодий таксист чи то із співчуття до її
каліцтва, чи просто із цікавості тихо запитав: «А як же назад, бабусю?» «Та
якось доберуся. Світ не без добрих людей», - намагаючись бути якомога
спокійною, відповіла вона.
І справді. Улиту впізнали відразу кілька односельців.
Вони ж, взявши її попід руки, допомогли добратися до доньчиної могилки,
за-прошували до себе на поминальний обід. Вона чемно відмовилася, воліючи
скоріше залишитися наодинці зі своєю Настусею.
Улита не пам’ятає, скільки часу провела вона біля
скромного пам’ятничка своїй кровиночці. За пеленою сліз, за загостреними
почуттями горя і радості, за масою новин, з якими вона ще не ділилася з
Настусею, не помічала навколо нікого й нічого. І тільки незнайомий тонкий голос
вивів її із небуття. «Бабусю, а чому ви не йдете додому?» - напевне, вже не
перший раз настійливо перепитувало її 10-12-річне хлоп’я з козою на шпагатині.
«Що? Га?» - оговталася Улита, озираючись позад себе. Кладовище було пусте. Поки
вона уявою перебувала з Настусею, відбулися всі ритуали цього поминального дня
і люди розійшлися по домівках, не помітивши і не згадавши про неї.
«Боже, що ж мені робити?» - в розпачі взялася вона за
голову. Хоча згодом опанувала себе. «Хлопчику, - озвалася вона до свого
спасителя, - а ти знаєш Ярину Демиденко?». -«Оту, що живе навпроти цвинтаря?» -
перепитало хлоп’я. -«Так, так. Оту саму. Поклич її до мене, будь ласка», -
слізно попросила вона у школярика.
Ярина хоч і була молодиця нівроку, однак одна
справитися із огрядною Улитою не змогла і, лише збігавши за сусідами, доставила
її до себе в домівку. Вислухавши сумну розповідь каліки про її митарства і про
те, що на таксі витрачено всі гроші, вона, як могла, заспокоїла стареньку:
«Нічого, тітко, завтра щось придумаємо. Не на безлюдний же острів потрапили...»
Вранці, умовивши сусіда, що тримав коняку і воза,
підвезти їх до сільської ради, Ярина першою зайняла місце під дверима голови.
Вислухавши молодицю, 25-річний Роман Терненко безпорадно розвів руками: «А чим
же я вам допоможу, тітко? Сам, як бачите, ходжу пішки. А в райцентр добираюся
попутками»... Сказавши це, сільський голова вирішив, що цього замало, і, щоб ще
більше переконати жінку у значимості своєї посади, почав перераховувати всі ті
проблеми і труднощі, з якими йому доводиться стикатися мало не щодня.
Ярина довго слухала молодика, зрештою, не витримавши,
підійшла до столу і грюкнула об нього кулаком: «Та що ж це за влада у нас така,
що не може допомогти каліці? Каліці, яка все життя горбилася на цій землі,
віддала їй свою молодість і сили та пережила не одну трагедію в житті. Та й в
село ж не на гулянку приїхала, а на цвинтар, до дочки»...
Гнівні слова молодиці, її удар по столу, схоже,
швидко подіяли на керівника. Він миттю підхопився зі стільця і, заїкаючись,
намагався заспокоїти Ярину: «Не хвилюйтесь так, зараз щось придумаємо...»
На подвір’ї, перед сільрадою, куди вони вийшли із кабінету,
стояло близько десятка легкових автомобілів, серед яких переважали яскраві і
розкішні іномарки. Їх господарі, місцеві підприємці і спеціалісти
сільгоспвиробництва, що орендувало колишні колгоспні землі і паї селян,
зібралися в коло і ділилися свіжими анекдотами. Вибухи реготу регулярно
потрясали повітря. Роман Терненко, залишивши Ярину, підійшов до гурту,
привітався за руку з кожним і швидко став щось говорити. «Ні, в мене своїх
справ повно», «До Ржищева не доїду, двигун на обкатці», «Та не вистачало мені
ще возитися з калікою», - доносилося до Ярини. Сказавши по фразі, кожен із
водіїв тут же поспішив до свого авто і вже через кілька хвилин подвір’я стало пустим.
Та голова села, схоже, впіймав кураж. «Нічого,
викрутимося, - повернувся він до молодиці. – Є в мене боржники в селі...»
Сказавши це, він разом з Яриною почав обхід сільських вулиць. Ходили вони довго
і безрезультатно. Власники легкових машин вигадували найнеймовірніші причини,
щоб тільки відмовити у поїздці до Ржищева. Один уже похмелився, у іншого
схватило серце, третій мав терміново їхати у лікарню, у четвертого «застукав»
мотор. Тільки під вечір їм зрештою повезло. Іван Півненко не встиг ні
сховатися, ні придумати більш-менш відповідну причину для відмови. А тому,
сідаючи за кермо свого «Москвича», лише сердито буркнув: «А бензин хто мені
оплатить?». -«Розрахуємося, Іване Андрі-йовичу, - заспокоїв його голова
сільради. – Ви ж мене знаєте...»
Голодну і виснажену завели медсестри Улиту в її пансіонну
кімнату. Відмовившись від вечері, вона безсило упала на ліжко і, ридаючи,
почала розповідати дочці про свої пригоди.
- Ось так, Настусю, - виплакавшись, закінчила вона
свою розмову. – Напевне, востаннє провідала тебе. Сама не здужаю, а добрих людей
стає все менше. Кожен живе сьогодні своїм горем, до чужого всі збайдужіли. Так
що пробач, дочко, і мені, і людям...
Станіслав МИХАЙЛОВСЬКИЙ.
І МУДРІСТЬ, І ДОБРО, І ЛЮБОВ – ТО ВСЕ ВІД КНИГИ
У багрянозолоті шати одягає осінь дерева. Якоюсь
особливо урочистою є ця пора для бібліотекарів. Адже 30 вересня – Всеукраїнський
день бібліотек. Не випадково наше професійне свято припадає на чудову пору
золотої осені. Бо осінь завжди була символом щедрості землі-годувальниці.
Будьте і ви, шановні колеги, щедрими на добро і любов до своєї роботи, людей.
Саме щедрі, добрі, досвідчені фахівці бібліотечної
справи Кагарлицької міської бібліотеки для дорослих несуть сьогодні у маси
дорогоцінні скарби людської мудрості. Намагаються через щоденну просвітницьку
роботу відроджувати багатонаціональну культуру. Це: Валентина Посашкова, Ніна
Осмалена, Олена Шевченко, Марина Волошин.
Наша бібліотека виконує безліч функцій як інститут:
інформаційну, освітню, просвітницьку. Вона є осередком творчого спілкування,
адже проводить найрізноманітніші масові заходи: літературно-музичні вечори,
літературні свята, години духовності, конкурси, диспути, уроки державності,
вечори-зустрічі, інформаційні вікторини, прем’єри книг місцевих авторів.
Запрошуємо на заходи міських вчителів, викладачів Школи мистецтв, працівників
редакції, культури, музеїстів, письменників. Книгозбірня приваблює в свої стіни
читачів різного віку. Належна увага приділяється роботі з молоддю. Діє клуб
«Сучасник». Кожне засідання клубу проходить в теплій атмосфері за чашкою чаю з
солодощами. До кожного заходу готується художня програма. Кошти на
культурно-мистецькі заходи виділяє міська рада на чолі з головою Миколою
Бойченком, яка й опікується нашим закладом.
Для надання оперативної інформації населенню створено
інформаційний стенд з розділами: «Історія міст і сіл Кагарличчини», «Матеріали
з питань діяльності місцевих органів самоврядування», «Соціально-економічний
розвиток району», «Видатні люди краю» і багато ін.
Щорічно видаємо бібліографічні покажчики «Література
про Кагарличчину», «Літературна Кагарличчина», «Прес-центр».
В книгозбірні діє і поповнюється «Куточок бібліотеки
імені Трощинського».
Книгозбірня багатшає, поповнюється новими виданнями.
До послуг відвідувачів література різної тематики – художня, довідкова,
енциклопедична, цікаві періодичні видання.
Запрошуємо відвідати нашу міську книго-збірню.
З нагоди професійного свята вітаю усіх своїх колег і
міських, і сільських, а також ветеранів бібліотечної справи: Владиславу Яшник,
Ніну Цапенко, Лідію Кагарлицьку, Надію Калюжну, Ольгу Гриценко, Валентину
Гончар, Олександру Безпалу зі святом. В цей день дозвольте висловити Вам
вдячність і повагу за працю, якою ви забезпечуєте духовні потреби людства.
Здоров’я, радості і добра Вам і Вашим родинам.
Неля МАЛЄЄВА,
зав. міською бібліотекою.
З 30 вересня по 1 жовтня у Білій Церкві проходили
легкоатлетичні змагання, присвячені Дню працівників освіти, за участю команд
ДЮСШ України: Києва, Кіровограда, Звенигородки, Корсуня-Шевченківського,
Городища, а також 10 команд ДЮСШ Київської області та м. Кишинева (Молдова).
Команда легкоатлетів ДЮСШ м. Кагарлика 1994-1995 р.н.
довела, що є найсильнішою серед усіх спортсменів цього віку. Три перших, три
других та три третіх місця вибороли вихованці нашої спортивної школи.
Переможцями з видів стали: Євгенія Калініченко – біг
на 100 м з результатом 13,4 с, Уляна Шух – стрибки у довжину (4,38 м), Уляна
Шух – біг на 200 м (29,0 с).
Срібні нагороди одержали: Владислав Снігур – стрибки
у довжину (4,40 м), Оксана Ткаченко – біг на 800 м (2 хв 52 с), Євгенія
Калініченко – біг на 200 м (29,1 с).
Бронзові нагороди вибороли: Вікторія Матійчук – біг
на 800 м (2 хв 54 с), Оксана Ткаченко – біг на 400 м ( 1 хв 12 с), Уляна Шух –
біг на 100 м (13,7 с).
Високі спортивні результати показали: Марія
Коваленко, Саша Кузмічов, Ірина Таран, Володимир Таран і Віта Мєзєва, які
посіли 4-6 місця з видів легкої атлетики.
На знімку: О.Ткаченко, В.Снігур, У.Шух,
Є.Калініченко, В.Матійчук.
Майя ШУХ, директор ДЮСШ.
У
СЕЛІ НЕ ПОВИННО БУТИ БЕЗРОБІТНИХ
На виконання завдань уряду щодо подолання безробіття,
в першу чергу серед сільського населення та молоді, служба зайнятості у 2006
році запровадила нову форму роботи - виїзні семінари за участю працівників
Центру зайнятості, голів сільських рад, роботодавців, безробітних та інших
жителів сіл. Метою проведення семінарів
стало визначення шляхів покращення становища на місце-вому ринку праці,
вирішення питань зайня-тості сільського насе-лення.
В цьому році за ініціативою Центру зайнятості такі
заходи проведені в селах Балико-Щучинка, Переселення, Слобода та інших.
У Слободі
участь в семінарі взяли також спеціалісти Територіальної Державної інспекції
праці та пенсійного фонду.
Важливими причинами безробіття в сільській місцевості
є нестача вакансій для їх жителів, транспортна важкодоступність до місця
працевлаштування.
Непривабливою для селянина є заробітна плата, яку
пропонують місцеві роботодавці - робота в сільському господарстві важка, часто
перевищує нормований робочий час, а зарплата - на рівні мінімальної, тому люди
неохоче погоджуються на пропозиції таких вакансій або не затримуються на них
надовго. Відсутність соціальної сфери, низька заробітна плата та несвоєчасна її
виплата не сприяють і закріпленню молоді на селі.
У селах, розташованих поруч з райцентром, є інша
проблема - роботодавці міста потребують висококваліфікованих робочих кадрів, а
на селі вони практично відсутні. Тому Центр зайнятості пропонує безробітним
отримати професійну підготовку за необхідними професіями на ринку праці за
рахунок Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на
випадок безробіття.
З метою пом’якшення ситуації на ринку праці,
роботодавцям під час семінарів пропонували організовувати оплачувані громадські
роботи для безробітних терміном до двох місяців.
Активну позицію в семінарській роботі зайняли
роботодавці: в.о. директора ДП «ЕКО-ПАК» Анна Зелена, фермер Олексій Дрига із Слободи,
відділ кадрів ДП АФ «Слобідська» (Валентина Іванченко).
Велику тривогу викликає спільна для всієї країни і
особливо для села проблема легалізації тіньової зайнятості. Під час семінару
начальник відділення контролю східного регіону Державної Територіальної
ін-спекції праці Анатолій Логвиненко загострив увагу на питаннях
виведення з тіньового сектору робочої сили підпри-ємств та недоцільності
отримання заробітної плати „в конвертах” як для роботодавців, так і для
працівників. Про негативний вплив на пенсії громадян такої заробітної плати
наголосила і начальник відділу надходження доходів управління Пенсійного фонду
в Кагарлицькому районі Наталія Каленчук.
Реальним результатом роботи служби зайнятості у
співпраці з со-ціальними партнерами можна вважати зменшення кількості
безро-бітних майже вдвічі порівняно з минулим роком.
В цілому проведені семінари показали, що проблему
сільського безробіття можна вирішити лише спільними зусиллями служби
зайнятості, виконавчої влади, роботодавців, незайнятого населення та інших
зацікавлених сторін.
Валентина КОВАЛЬ, начальник відділу по взаємодії
з роботодавцями Кагарлицького рай-центру зайнятості.