№№ 88,89
від 24,27 жовтня 2006 року
ДОПОМОГА
ШКОЛІ – ТУРБОТА ПРО МАЙБУТНЄ
Хто бував на березі Паськівського ставка (в районі колишнього хлібокомбінату), той не міг не помітити там великого скупчення транспорту. “Напевне, рибалки поз’їжджалися з усіх усюд, адже водойма багата на різноманітну рибу і, як пощастить, можна повернутися додому з непоганим уловом”, - подумалось мені і, щоб переконатися у своїх припущеннях, я попрямував до ставка. Але на мене чекало гірке розчарування. “Окупували” став не аматори риболовлі, а водії “маршруток”, легкових і вантажних автомобілів, власники інших автозасобів, які замість удочок вправно тягали відрами із водойми воду для миття свого транспорту. Чим більше відер виливалося на машини, тим ширше розтікалися калюжі з маслянистими плямами, які зрештою поверталися у Паськівку.
А тим часом кількість транспорту не зменшувалася. Дбайливо помиті машини від’їжджали, а їх місце тут же займали інші.
“Можливо, сьогодні якийсь особливий “санітарний” день, люди готуються до техогляду, ось і наводять блиск на своїх машинах”, - подумки переконував я себе. Але знову помилився. Наступного дня застав ту ж картину, а знайомий рибалка розповів, що неофіційна мийка на ставку функціонує вже давно і регулярно. “Напишіть про це в газету, адже Паськівська - це зона відпочинку, улюблене місце дозвілля для багатьох кагарличан. Але при такому ставленні до водойми, тут не те що риби, а й жаб не стане”, - просили вони мене.
Це було влітку. Днями знову довелося проходити по березі ставка. На жаль, мийка продовжує функціонувати. Під носом у орендарів водойми, міської влади, працівників екологічного контролю і всіх інших чиновників, відповідальних за екологію.
Після цього вже не стримався і вирішив виконати прохання рибалок - написати про проблему Паськівського ставка, з якого любителі “шари” зробили мийку.
P.S. Під час змагань рибалок-аматорів, що були приурочені до дня міста, незважаючи на присутніх та сам процес вручення призів переможцям до Паськівського ставка неквапно під‘їхала “маршрутка”. На щастя для водія, він ще не встиг розпочати “водні процедури” своєму “залізному коню”, як до нього підійшли міський голова Микола Бойченко та секретар міськради Василь Байда (що і зафіксовано на фото). Тож відбувся водій лише попередженням та інструктажем на тему екології та елементарної поваги до своїх співгромадян.
Сергій МАКЄЄВ.
ДОПОМОГА ШКОЛІ – ТУРБОТА ПРО МАЙБУТНЄ
Незважаючи на певне поліпшення фінансування освітянських потреб повністю обій-тися без позабюджетних надходжень для забезпечення повно-цінного функціонування школи неможливо.
Завдяки таким коштам є змога придбати необхідні канцтовари, будматеріали для ремонтних робіт, передплатити педагогічні видання, закупити спор-тивний інвентар, організувати Новорічні свята для школярів тощо. Ще в 1999/2000 навчальному році рішенням загальношкільного батьківського комітету створений фонд сприяння зміцненню матеріальної бази школи. Зібрана учнями вторинна сировина (металобрухт, макулатура) також є важливим чинником поповнення позабюджетного рахунку школи.
В минулому навчальному році, як ніколи, надзвичайно активною була участь школярів, а часто і їхніх батьків у зборі макулатури. Переможців змагання - 7-А (кл. керівник О. Дегтярьова, І місце), 4-А (М. Богуцька, ЇІ місце), 8-Б (Н. Гаркавенко, ІІІ місце) - відзначено грамотами і автобусними поїздками в м. Київ, а 4-Б (Н. Комлик, ІV місце) - грамотою і заохочувальним призом.
Приємно відзначити, що школа відчуває шефську допомогу з боку організацій, установ, підприємств, приватних підприємців, які розуміють, що підтримка освіти - це турбота про завтрашній день нації. Особливу подяку хотів би висловити керівнику РайДУ О. Панюті, який неодноразово допомагав будівельними матеріалами для облаштування приміщення клубу «Екос», забезпечував механічне обкошування спор-тивних майданчиків; директору ТОВ “Пантек-виробництво” В.Федорову за придбання лінолеуму для одного з навчальних кабінетів; приватному підприємцеві С. Будюку, який надав серйозну спонсорську допомогу для опорядження рекреації початкових класів на 2 поверсі; приватному підприємцеві С. Конику - він сприяє в ремонті оргтехніки; директору підприємства “Кагарликтепломережа” О.Харченку за допомогу в організації зварювальних і ремонтних робіт; директору Кагарлицького райтелекому О. Гриценку, без допомоги якого не відбулось озвучення жодного свята першого і останнього дзвінка; приватним підприємцям В. Коноплянку, С. Сапаку, Є. Макарову, І. Рогозі, В. Вашеці, О. Трохименку, С. Ковтуну і багатьом іншим. Не можу не згадати із вдячністю безкорисливу допомогу керівників Кагарлицького КЖЕП В. Черемиса, МП «Факел»- Р. Чорного, інженера-будівельника міської ради В. Степанішина, які сприяли у виготовленні документації на ремонт даху, керівника ПМК-3 Б. Лизенка,установа якого здійснює ремонтні роботи, а також всебічне сприяння районної влади, відділу освіти.
Чим більше людей у суспільстві усвідомлюватиме істину, що допомога школі - це турбота про майбутнє, тим швидше Україна стане в коло високорозвинених країн.
Микола СЕМЕНЮК,
директор Кагарлицької ЗОШ І-III ступенів № 3.
Прийшовши із школи і сідаючи за уроки, Толя завжди вибирав місце біля вікна, щоб було видно сусідське подвір’я Галабурдів. І навіть граючись з ровесниками на вулиці, не забував кидати погляд на сусідське обійстя. Коли ж біля нього зрештою зупинялася вантажівка, він кидав все - і уроки, і ігри - і галопом мчався до машини.
- Анатолію Климовичу, можна посидіти в кабіні, - слізно просив він у її господаря і, одержавши ствердну відповідь, кулею влітав на шоферське місце і, поки сусід обідав чи вечеряв, він уже, напевне, всоте переглядав всі кнопки, педалі, прилади автомашини, уявою натискаючи, переключаючи їх, як дійсний професіонал.
Помітивши по-справжньому велике захоплення хлопчака технікою, Анатолій Галабурда одного разу навмисне суворим тоном запитав у нього: “Ну що, поробив уроки? Хочеш покататися зі мною?” “Дуже”, - не вірячи своєму щастю і з блиском в очах відповіло хлопча, забираючись у кабіну. Відтоді, у 12 років, і розпочалося його стажування у досвідченого шофера.
- Я дуже завдячую, на жаль, уже покійному Анатолію Климовичу, - згадує сьогодні Анатолій Хаїт. - Він виявився добрим наставником і гарною людиною. Незважаючи на свою зайнятість (а водії тоді були, як кажуть, на розхват), завжди брав мене в машину і терпляче розповідав і показував, як треба управляти автомобілем, доглядати за ним. Ми працювали з ним і на перевезенні цукрових буряків, і на зернових жнивах, і на будівельних майданчиках. Зрештою, переконавшись, що я непоганий учень, він став довіряти мені кермо. Отож у 12 років, завдяки Галабурді, я, по суті, уже став шофером.
Батьки Толі Хаїта були знаними у райцентрі людьми. Зокрема, неперевершеними шевцями. До діда Михайла стояли черги клієнтів на ремонт чи пошив взуття. Бо його робота не потребувала гарантій. Робив усе на совість. Зважаючи на велику зайнятість чоловіка, освоїла професію шевця і баба Женя, до якої, до речі, ще й сьогодні звертаються немало замовників. Так ось цю, хоч і тяжку, але дохідну професію, батьки намагалися передати і синові. Проте безрезультатно. Але батько не поступався. Коли Толя закінчив школу, він сказав: “Підеш вчитися на електрика. У цієї галузі - велика перспектива а, отже, для тебе надійний кусок хліба”. Ослухатися батька Анатолій не зміг, а відтак і став електриком, закінчивши Київське професійно-технічне училище енергетиків.
Після армії влаштувався працювати в автопідприємство 13255. По спеціальності - електриком. Але ще дитячій мрії - стати водієм - не зрадив. Паралельно з основною роботою відвідував вечірні курси водіїв. Щоб мати посвідчення, адже теорію і практику знав не гірше найкращого з автомобілістів. Одержавши права, зрештою, здійснив свій задум - став водієм хлібовозки у транспортній конторі. А у 1972 році одержав запрошення із АТП працювати на автобусі. Що він і робив 27 років поспіль...
Що таке робота автобусника? Це - підйом о 4-й ранку, адже вже через годину треба відправлятися у перший рейс. Скільки таких рейсів відбувалося за день - важко перелічити, в усякому випадку раніше 11-ї вечора додому не повертався. І ось при такому жорсткому режимі він не дозволив собі не те, щоб зробити хоча б один прогул, а навіть за-пізнення на роботу.
Його надійність високо цінувалася керівництвом під-приємства. Крім своїх основних рейсів по селах району і до Києва, Хаїта найчастіше командирували обслуговувати різноманітні екскурсії. З дітьми і дорослими об’їздив пів України, в тому числі - Крим, Одесу тощо.
“Професія водія - це, насамперед, відповідальність перед людьми, яких обслуговуєш, і перед своїми колегами-автомобілістами та пішоходами”, - таке трудове кредо Анатолія Михайловича. Він ніколи не дозволяв собі напередодні своєї зміни засидітись у веселій компанії, випити чарку-другу навіть під час родинних свят, з’явитися на роботі збудженим, знервованим, злим. Саме через це за такий великий строк роботи на ЛАЗі не здійснив жодної дорожньо-транспортної пригоди, за що одержав відзнаку “За безаварійність” всіх трьох ступенів.
За 27 років роботи в АТП він змінив три автобуси. Якщо хтось думає, що це - багато, маю поінформувати: строк експлуатації пасажирського автобуса складає 10 років. Отже, Хаїт сповна використовував ресурс своїх машин аж до їх списання. Причому навіть зношені автобуси у нього працювали як гарний годинниковий механізм. Фахівець АТП 13255, який відганяв автобуси у мийку чи ремонтні майстерні, якось розповідав: “Окремі з водіїв доводять свої машини до такого стану, що доводиться заводити їх і корбою, і ледь не вручну запихати у майстерню. Єдиний виняток - автобус Хаїта. Ледь торкнувся ключа і мотор вже працює”.
Міцної статури, Анатолій Михайлович насправді людина добра, безконфліктна, товариська. Маючи високий авторитет у колективі, такий же рі-вень професійної майстерності, він ніколи не виставляв себе серед керівництва і колег. У це важко повірити, але це факт: всі 27 років роботи на автобусі він пропрацював з єдиним напарником Іваном Вітохою, до речі, своїм сусідом. І завжди знаходили спільну мову і порозуміння. І це в той час, коли дехто з його колег міняв напарників по десятку на рік, вважаючи себе неперевершеним асом.
- Справжній розквіт автопідприємства відбувся при Анатолію Саврасному, - згадує мій герой. - Мали тоді біля ста автобусів, мали роботу, Кагарлицьке підприємство вважалося одним із кращих на Україні. Якщо раніше ми самостійно ремонтували свій транспорт, то при Саврасному були створені спец-альні ремонтні бригади, що дозволило скоротити строки ремонтів, полегшити працю водіїв. Він же облаштував прекрасні побутові умови для автомобілістів, допомагав членам підприємства у індивідуальному будівництві, наданні квартир, лікуванні самих водіїв і членів їх сімей. Одне слово, це був справжній керівник і людина, якого було б просто грішно підводити.
А це якось зайшов на подвір’я, а там - пустка. На колись облаштованій території вітер ганяє лише папірці. Защеміло на серці, більше туди не хожу...
Відзначу, що свій внесок у розквіт АТП зробив і Анатолій Хаїт. Його фотографії незмінно перебували на Дошці пошани - як підприємства, так і у вищестоящій інстанції. І хтозна, як би склалася доля нашого героя і АТП в цілому, якби не чорнобильська біда.
В групі із 34 автобусів, яку очолювали заступник директора підприємства Я. Фуголь і начальник загону В. Віценко, безпосередньо у Чорнобиль направлявся і Анатолій Михайлович. Наслідки цієї поїздки - страшні. Біля 60 колишніх колег Хаїта уже залишили цей світ із-за серцевих і онкологічних захворювань. Інші хворіють. Серед них - і Хаїт. У 55 років він став інвалідом ІІ групи і в червні 1999 року залишив АТП.
Останні роки найбільш відвідуваними Анатолієм Михайловичем місцями є лікарні - районна, обласна та інші. Аритмія серця - хвороба непередбачувана і невиліковна. Коли ж вона відступає, він намагається, чим може, допомагати дружині Ользі по господарству. Адже мають двох діток, внука. І хоча і син, і донька вже мають свої сім’ї, матеріально забезпечені, але батьки завжди хочуть, щоб діти жили краще за них.
...Ми розмовляємо з Анатолієм Михайловичем у одній із просторих кімнат власного будинку Хаїтів. На подвір’ї стоять старенькі червоні “жигулі”. За станом здоров’я він не робить далеких і тривалих поїздок, хоча в центр міста навідується частенько. А значить і своє професійне свято зустрічає не як екс-водій, а як діючий автомобіліст. І, дай Бог, щоб діючим він залишався ще довгі і довгі роки.
Станіслав МИХАЙЛОВСЬКИЙ.
У “Віснику Кагарличчини” від 16 червня ц. р. у матеріалі “Шубівська лікарня”: варіанти є. Як бути?” ми піднімали проблему перспективи цього закладу. Зокрема, буде він функціонувати як дільнична лікарня, чи зазнає реорганізації? З тих пір пройшло чотири місяці. Що ж сталося із Шубівським закладом охорони здоров’я? Про це наш кореспондент веде розмову із заступником головного лікаря ЦРЛ Борисом ГОРБАНЕМ.
- Борисе Володимировичу, отже, яка доля Шубівської дільничної лікарні?
- Хочу зазначити, що відповідно до Закону України “Про місцеве самоврядування”, самоврядні органи, крім своїх безпосередніх повноважень,мають ще й делеговані державою, в тому числі й в галузі охорони здоров’я. Тобто, на сільську раду покладено функції відкривати, закривати чи реорганізовувати медичні заклади. Відповідно ж до Бюджетного кодексу їх фінансування здійснюється із одного джерела, а саме бюджету сільської ради. Є в місцевому бюджеті достатньо коштів, можна утримувати в селі й кілька закладів охорони здоров’я. На жаль, у Шубівці таких грошей, щоб фінансувати дільничну лікарню, немає. Як, до речі, і доцільності її функціонування. Досить сказати, що останнім часом стаціонар лікарні мав потужність у 10 ліжок при нормативі 25.
Зважаючи на це, а також на те, що у державі взято курс на розвиток сімейної медицини, органами місцевого самоврядування села й було прийнято рішення про реорганізацію дільничної лікарні в амбулаторію загальної практики сімейної медицини. Це дозволить зекономити значні кошти і раціонально їх використовувати. Гадаю, що вигідно, зокрема, з суто господарських міркувань це буде й селянам. Адже отримавши необхідне, у повному обсязі лікування вдень, решту часу вони можуть проводити вдома в значно комфортніших умовах. І бути спокійними за домашнє господарство, саму садибу.
- І коли ж Шубівська лікарня набуде офіційного статусу амбулаторії?
- Реорганізація будь-якого закладу практично неможлива без скорочення штату працівників. На жаль, це стосується і Шубівки. Буде скорочено певну кількість медсестер, фельдшерів, санітарок, працівників кухні, які обслуговували стаціонар. Відзначу, що в даному медичному закладі практично всі медпрацівники мають достатній рівень підготовки. Тому питання про звільнення частини персоналу розглядалися і в самих колективах, на сесії сільської ради за участю представників Центру зайнятості. Гадаю, скривджених не буде.
У свою чергу, згідно з чинним законодавством, всі члени колективу закладу були заздалегідь попереджені про реорганізацію лікарні і можливі скорочення. Це було 30 серпня, а два місяці після попередження закінчуються 30 жовтня. Так що вже 1 листопада шубівський заклад охорони здоров’я офіційно стане амбулаторією загальної практики сімейної медицини.
До речі, саме завдяки цьому обласним Управлінням охорони здоров’я шубівським медикам виділено новенький санітарний автомобіль.
- Наскільки мені відомо, заклад залишив, розрахувавшись, його головний лікар Олександр Чубко, добрий організатор і фахівець. Отже, виникла ще й кадрова проблема?
- Так, це правда. Олександр Петрович уже перебував на пенсії і просто не витримав всіх перипетій, які тривалий час стосувалися перспектив лікарні. Тому з його звільненням ми відразу подали заявку у обласне управління охорони здоров’я на відповідного фахівця. Хоча, відверто кажучи, серед медпрацівників мало бажаючих їхати на село. Через низьку зарплату, неналежні умови праці і проживання. Тут нам треба повчитися у наших сусідів з Росії. Там середня зарплата медпрацівника встановлена в межах 500 доларів, а в сільській місцевості - 600. До того ж, створені нормальні умови для проживання. Думаю, що з часом і ми дійдемо до цього. А поки що, до прибуття фахівця, в Шубівці обходимося тими кадрами, які там є. А вони, повторююсь, мають достатній рівень підготовки і високу кваліфікацію.
- У червні мені довелося побувати у Шубівській лікарні. Після стихійного лиха - граду - вона була під загрозою цілковитого руйнування, адже було побито шифер і стеля протікала майже у всіх кабінетах і палатах. Тож чи готова майбутня амбулаторія до роботи у зимовий період?
- Практично так. Ремонт лікарні протягом тривалого часу був питанням номер один і для керівництва села, і для райдержадміністрації. Зокрема, заступник голови РДА Іван Шевченко майже не вибував із лікарні, регулярно проводячи планерки, вирішуючи практичні завдання. Як результат, силами самих медпрацівників із допомогою фермерів Шубівки і Ліщинки, представників “Агромарсу” перекрито дах, проведено зовнішній ремонт стаціонару, де розміщатиметься амбулаторія, закінчуються внутрішні роботи у приміщеннях. Та головне наше досягнення - це капітальний ремонт котельні із заміною котлів. Отже, місцеві медики і хворі перебуватимуть в теплі.
- Борисе Володимировичу, що б Ви побажали жителям, які користувалися послугами Шубівської дільничної лікарні?
- Не відчаюватися. Як говорив уже згадуваний нами Олександр Чубко, справа не у вивісці, і не в назві медичного закладу, а в ефективності його роботи. Думаю, що амбулаторія, яка відкриється в селі, аж ніскільки не поступатиметься роботі колишньої дільничної лікарні, яка за своєю забезпеченістю не відповідала своєму статусу.
Станіслав МИХАЙЛОВСЬКИЙ.