"Вісник Кагарличчини"

№ 12 від 13 лютого 2009 року

ВЕЗЛИ З ІНШОЇ КРАЇНИ ...ХВОРОБИ Й “ЦИНК”

Напередодні 20-річчя виведення радянських військ з Афганістану, кореспондент “Вісника Кагарличчини” зустрівся з колишніми прикордонником та десантником воїнами-інтернаціоналістами, жителями нашого району Віктором Рибаком з Буртів та Іваном Дідовичем зі Слободи.

Зав’язалася розмова, з якої ми зрозуміли, що бувалі солдати не люблять згадувати свого минулого. Живуть сьогоденням. Надто цінують мир на цій землі, бо знають, що таке війна.

ВІЙНА Є ВІЙНА

18-річним юнаком Віктор Рибак був призваний до лав Радянської Армії. Це був 1979 рік. 1980-1981 роки (близько півтора року) у його біографії позначилися як чорні сторінки.

- Чи перевіряла цензура листи, які ви писали додому? - запитую. - Чи можна було писати правду - де ви знаходились на той час, якісь продробиці?

- Цензура була 100-відсоткова! - відповідає Віктор Павлович. - Листи рідним надходили з Радянського Союзу. Те, де ми знаходимося, тримали в таємниці. Тож батьки мої не знали моє справжнє місце служби близько півроку. Тоді вже потроху почали про це писати в газетах. Навіть стосовно того, куди нас спочатку везли, пояснювали: побудете пару місяців в командировці. Батьки писали мені часто.

- Як насправді афганський народ ставився до наших солдатів - як до інтернаціоналіс- тів чи загарбників? - цікавлюсь у Віктора Рибака.

- Наша команда проводила з місцевим населенням відповідну роботу, щоб нас сприймали не як загарбників, а як визволителів.

- У вас були поранення, адже ви лежали в госпіталі?

- Я лежав у госпіталі в Шанданті днів 15 і в Ташкенті 1 місяць. Тиф і жовтуха там косили, як кажуть, всіх поголовно. У мене було, що вже на дембель іти, уже й наказ є, а тут - звалило!..

- А як боролися з такою величезною спекою?

- Вночі - холодно, а вдень - спека, якої просто неможливо витримати. Звикали. Воду пили з лимонною кислотою. По воду, до речі, їздили за 80 км. Поки доїдеш... Там одна скважина була, де ми брали воду, то там народу було чи не половина Афганістану. Річки попересихали...

- Чи підігрівалися перед боями наркотичними засобами, адже це ж країна, яка цим просто завалена?

- Так, завалена. Але в нас такого не було.

- Чи є такий яскравий епізод з вашої служби, який ви ніколи не забудете?

- У нас День прикордонника святкують 28 травня. От зібралися ми в цей день, щоб відзначити. Там горілки не дозволяли. А солдати з афганського народу взагалі не знали, що воно таке. Тож, як на наше “святкування” зайшли місцеві, ми й навчили афганців пити оковиту. Де взяли? Потихеньку провозили з Союзу. Тож, сіли ми за свій святковий стіл з усі-ма офіцерами і давай салют давати! Піротех-нічних засобів у нас вистачало. Запускаємо. Коли командир дивізії телефонує: “Хлопці, що там сталося?! На вас напали?” - “Та ні, - кажемо, - День прикордонника святкуємо...” (смі-ється. - Авт.).

- Чи реальні речі показують у фільмах про Афганістан, чи все ж таки багато надуманого режисерами?

- В основному - що було, те й показують. Хоча трохи “добавки” є.

- Згадую картини і “За все заплачено”, і “9 рота”... Чи впізнаєте ви в якомусь героєві фільму себе? Свою команду?

- Гм... Епізодів бу-ло багато. Всього не розкажеш. Та й згадувати не хочеться...

Ось Валєра Білов з Краснодарського краю (показує на фото) підірвався на міні. Це був мій друг і моя велика втрата. Це (знов показує чоловіка на фото) - афганський губернатор, якого ми охороняли. А там була в нас точка, куди везли солярку і бензин. Ми їхали на бетеерах. Перший проїхав - а за ним завіса з пилу, курява, через яку нічого не видно. Через це мій товариш трохи зійшов з дороги і підірвався. Бочки з бензином почали рватися... Важко згадувати. Скажу лише, що війна пов’язана з втратами, переживаннями. На те вона й війна...

- Сьогодні ви цю війну сприймаєте як безглуздя?

- Так. Вона нікому не була потрібна. Але тоді ми виконували інтернаціональний обов’язок. Просто була зовсім інша політика.

Я вдивляюся у любительські фото і розпитую Віктора Павловича про тих, хто з ним поряд на світлині.

- А ви зустрічаєтесь зі своїми товаришами по службі? Телефонуєте один одному?

- Ні. У госпіталь як попав - зникли в мене і адреси хлопців, і телефони. Але зустрітися з ними дуже хотів би.

- А на фото ви вказуєте школу...

- Так. Колись то була школа. Одного разу за завданням ми зібрали афганське населення у тій школі, щоб розповісти хто такий Ленін, включити Гімн Радянського Союзу... Наш політрук розповів їм, включив магнітофон, щоб гімн послухали, слова Леніна, пісні заспівали про нього. Вони роти пороззявляли, слухають...

А тоді в неділю приїжджаємо - бачимо один фундамент із цієї школи! Підірвали. Вони такого не признають.

- Звертала неодноразово увагу у фільмах про Афганістан на те, що начебто наші солдати жили мирно з населенням, а тут бача (дитина) піднімає зброю на нашого солдата. Як було насправді?

- У них своя віра, свої закони. У четвер у них як хто вб’є невірного, значить, за їхніми віруваннями, знімається 100 гріхів. Це іслам. І це зовсім інша країна зі своїми законами, вірою, звичаями, менталітетом - туди нема чого лізти.

- Ви вважаєте себе щасливчиком, що доля подарувала вам життя після війни?

- Навіть не знаю. Місяць-два мені було не по собі. Але потім адаптувались, звикли. Звичайна служба. Звикли і до спеки, і до броні...

- Скільки друзів ви втратили на цій війні?

- 3 чоловіки з нашої команди. У якій, до речі, було 2 з України - я і ще один хлопець з Каховки. А так хлопці були з Росії, Білорусії, Казахстану.

- Які перші відчуття були, коли ви знову повернулися до мирного життя? З одного світу переїхали в другий... Мама зустрічала?

- Спеціальний літак ІЛ-76 вивозив поранених з Афганістану до Ташкента. Я також потрапив до госпіталю. Коли прилетів, побачив зелене дерево! Це було таке здивування і таке приємне відчуття! Для мене на той час - справжнє диво. Якщо звик бачити одні піски, а тут - зелене дерево... З Ташкента цілий тиждень їхав додому. Почуття переповнювали. Здавалося, не так колотив поїзд, як колотило зсередини нестерпне бажання швидше доїхати додому. Побачитися. Плакали мама й сестра. Радий батько. Згодом поприходили до мене хлопці - друзі з села, з мого кутка. Сіли за стіл...

- А дівчина до армії вас проводжала?

- Ні, не проводжала. Але з армії моя майбутня дружина Катя мене вже чекала. Я як півроку прослужив, приїхав додому у відпустку, пішов у клуб - і до неї, наче 100 років не бачилися! Хоча ми однокласники, 10 років разом провчилися...

- Про що в основному говорите на зустрічах воїнів-інтернаціоналістів у районі?

- Про Афганістан не говоримо взагалі. Кожен про своє сьогодення - про проблеми, про наболіле. Ніхто про війну не згадує.

- Чи є між воїнами-інтернаціоналістами солідарність? Може, допомагають у чомусь один одному?..

- Зараз настав такий час, що кожен сам за себе.

- Свого часу везли з Афганістану і дублянки, і джинси, і відеомагнітофони... Що привезли звідти ви?

- Хворобу. Жовтуху. Посадив печінку. А ще -пам’ять про свою команду прикордонників “Каскад”, з якою ніс службу в провінції Шанданта.

Нині Віктор Павлович Рибак проживає у своєму рідному селі Бурти, працює в АФ “Перемога”, має дружну родину - дружину і 2 синів. Над усе цінує мир і спокій.

“А ЧОГО ТИ ЖИВИЙ...”

Іван Дідович уважно слухає свого побратима і додає:

- Я добре пам’ятаю дату 13 листопада. Був обстріл і загинуло 13 наших воїнів. Загинув і мій товариш-радист з нашого екіпажу. Я тоді ще привозив “цинк” сюди, на Україну. Важко це все. Ніколи не хочу згадувати. Коли привезли труну до батька хлопця додому, той вчепився мені в груди і закричав: “А чого ти - живий, а він - мертвий?!” Тиждень - тут, похоронили, і знову на Ташкент, пересилка, Кабул... Пам’ятаю обстріли... Взимку вдень температура сягала +30⁰С, вночі - до - 15-20⁰С, влітку ж - +55⁰-60⁰ в тіні(!),а вночі близько 0⁰. З’їли цеглину афганського пилу...

- І переоцінка життєвих цінностей була, звичайно?

- Приїхавши додому, починаєш любити те, на що ніколи не звертав уваги. Надто любиш і цінуєш життя. Бо тільки воно дається всього 1 раз. Суїциду (сміється - Авт.) точно не буде.

Як живуть воїни-інтернаціоналісти - Івана Дідовича, як голову ради ветеранів району, турбує сьогодні більше, аніж тяжкі спогади. Це й зрозуміло, адже життя не стоїть на місці. За словами Івана Юхимовича, у нашому районі проживає 87 воїнів-інтернаціоналістів. 16 з них вже довго стоять на черзі на житло у міській раді. Деякі не мають його від держави взагалі, а деякі потребують його покращення.

Наталія КРАВЕЦЬ.

Фото автора та з власного архіву Віктора Рибака.

Вгору

“ШАНС” ДЛЯ “ПЛЮТІВ”

(Закінчення. Початок у №11).

- Зробиш зауваження комусь із нерадивих, - розповідає Сергій Станіславович, - а у відповідь почуєш стільки гадості, що серце не витримувало…

Звичайно, що “урівнялівка” в зарплаті, невисокі ставки для спеціалістів багатьох влаштовували. Хоча були й такі, хто хотів заробляти більше.

Якось на черговому наряді тодішній голова колгоспу дав завдання агрохіміку підшукати бригаду для протруєння посівного матеріалу.

- Проскочиш у Прикарпаття, там охочих завжди вдосталь, - підказав він адресу спеціалісту.

- Що обіцяти цим людям? – поцікавився Сергій Станіславович.

А коли керівник назвав йому розцінки за роботу, Сергій запропонував виконати її своїми силами, причому удвічі дешевше для господарства.

- Без проблем, - погодився голова із пропозицією Шостака. – Дерзай…

Заручившись підтримкою надійного товариша, вони вдвох вчасно і якісно підготували посівний матеріал. Та коли пішли по розрахунок, виявилося, що зарплата їм за виконану роботу не нарахована.

- Ідіть до голови, це його вказівка, - пояснили їм у бухгалтерії.

- Що ж це ти, Сергію, захотів одержувати більшу зарплату, ніж голова колгоспу? – прямо з порогу ошелешив його зустрічним запитанням керівник. – Так от запам’ятай: поки я тут голова, такого в Мирівці не буде…

Сергій не став конфліктувати з цього приводу, розуміючи, що шансів добитися справедливості у нього мало. Натомість, у цей же день подав заяву на розрахунок з колгоспу і почав оформляти документи на ведення особистого фермерського господарства, благо можливість для цього уже була передбачена на державному рівні.

- Я не став довго роздумувати над тим, як назвати своє дітище, - говорить Сергій Станіславович. – І хоча взяті в оренду 24,5 га землі знаходилися аж під Обухівським районом, на кутку Тарасівка, розумів, що це шанс для утвердження себе, як фахівця, як особистості. Зрештою, як спосіб жити так, як цього хочеш і можеш.

Так у 1993-му у Мирівці з’явилося ФГ “Шанс” Сергія Шостака.

НА ОСНОВІ ДОБРОСУСІДСТВА

Таких, як Плюта і Шостак, у селі виявилося немало. Втім, не всі пройшли випробування землею і часом. Дехто відразу покинув орендовані ділянки, інші це зробили пізніше. Ці площі, а ще різного роду невдоби, резервні і землі запасу сільської ради і підбирали наші герої. Їх успішне господарювання не могли не помітити мирівчани. І якщо основну масу паїв у Мирівці було віддано в оренду МАКу, то ось працівники соціальної сфери віддали перевагу своїм фермерам. Отож на сьогодні ФГ “Шанс” має уже 310 гектарів землі, а ФГ “Плюти” – 240.

Втім, перш ніж примножувати земельні угіддя, обидва фермери прекрасно розуміли, що землю потрібно ще й чимось обробляти, засівати, збирати на ній урожай. Тобто, мати техніку і відповідне знаряддя. А ще – базу для їх збереження. Бо якщо, наприклад, на перших порах Сергій міг розмістити свої машини і на власному подвір’ї, то Олексій проживав у Кагарлику, а, отже, проблема бази для нього була першочерговою.

Зрештою, все владналося. Після розвалу колективного господарства, незатребуваними в Мирівці залишилися не тільки окремі тваринницькі приміщення, а й тракторна бригада біля руїн колиш-нього свинокомплексу. Її то і взяв в оренду Олексій Плюта.

Мирівка на той час була майже вся газифікована. Не дійшло “блакитне паливо” лише на Загреблянку, куток, де й знаходиться база фермерського господарства “Плюти”. І Олексій взявся за вирішення цієї проблеми. Поговорив з людьми, останні погодилися вкласти в газифікацію вулиць частину власних коштів, кругленьку суму вніс і сам фермер. І на Загреблянку прийшов газ. Як в оселі жителів трьох вулиць цього кутка, так і на бригаду самого фермера.

Складніше було з технікою. Ставши господарем перших 50 орендованих гектарів землі, Олексій Плюта прекрасно розумів, що складений ним із запчастин старенький Т-40 не зможе обробити таку площу, а тому й прикупив новенький МТЗ-80. Обійшовся він йому аж у 1 мільйон 400 тисяч. І хоча це були купони, при яких більшість українців стали мільйонерами, з введенням гривні техніка не стала дешевшою. Нав-паки, диспаритет цін між промисловою і сільськогосподарською продукцією ставав все відчутнішим. Навіть великі колективні сільгосппідприємства не мали грошей, щоб купити новий потужний трактор чи комбайн, а що вже говорити про фермерів.

Допомагала взаємовиручка. Хто мав комбайн, допомагав іншим у збиранні врожаю, хто придбав трактора і знаряддя – виручав сусіда на сівбі і підготовці грунту і т. п. Власне, ось така взаємодопомога і стала запорукою майбутнього об’єднання двох фермерських господарств – “Плюти” і “Шанс”.

- Недаремно в народі кажуть, що “гуртом і батька легше бити”, - розповідає Олексій Плюта. – Одному було набагато важче. І з технікою мав проблеми, і з дотриманням сівозміни, та й взагалі доводилося розриватися на частини, особливо під час весняної кампанії, жнив. Подібна ситуація була і в Сергія. Отож і вирішили працювати разом.

Нині на тракторній бригаді Плюти знаходиться два зернозбиральних і бурякозбиральний комбайни, п’ять тракторів, два з яких потужні Т-150 і три ЮМЗ-80, три автомобілі, автозаправка, а ще сівалки, обприскувач, зерноочисний комплекс, крупорушка і… навіть кухня.

Цієї спільної техніки цілком достатньо, щоб обробляти 550 гектарів землі, яка належить “Шансу” і “Плютам”. На ній фермери вирощують пшеницю, ріпак, кукурудзу, соняшник, цукрові буряки, ячмінь. Тобто, дотримуються сівозміни, не виснажуючи землю моно- чи вигідними у фінансовому плані культурами, як це практикують окремі з інвесторів у тій же Мирівці. Цим підтверджують, що господарювати на землі вони взялися всерйоз і надовго.

Фактично об’єднавши свої матеріальні і людські ресурси і земельні угіддя, фермерські господарства при цьому зберігають статус самостійних юридичних осіб. Тобто, кожен має свої документи і печатку, кожен одержує свій прибуток і т. д. Як вони домовляються між собою, гадаю, не так уже і важливо. В усякому випадку, відповідаючи на дане питання, і Олексій, і Сергій були лаконічними: “Господарюємо, як добрі сусіди”.

АТМОСФЕРА ДОВІР’Я

Серед факторів успішного ведення бізнесу обидва фермери одностайно називають вміння контактувати з людьми, а ще бути відповідальними перед партнерами, дотримуватися даного слова. На початку становлення своїх господарств доводилося по- всякому. Брали і кредити в банках, позичали гроші в знайомих і не зовсім. При цьому траплялися випадки, що просто не було можливості вчасно повернути позичену суму – тоді я йшов до людини, пояснював ситуацію і пропонував повертати борг частинами, - говорить Олексій Плюта. – Не ховався від кредитора, не просив відстрочки, а чисто по-людськи домовлявся з ним про розрахунок. Тобто, зарекомендував себе чоловіком слова, а тому сьогодні без проблем можу позичити будь-яку суму під теж чесне слово.

Об’єднавшись для спільної праці, обидва підприємці будують свою діяльність на принципах взаємної довіри. У кожного із них навіть в думці не виникає і крапельки підозри у нечесності чи корисливості свого партнера по фермерству, своїй перевазі у чомусь над напарником.

Ця атмосфера довір’я прижилася не тільки у стосунках між самими фермерами, а й у трудових колективах їх господарств. У штатний розпис “Шансу” і “Плютів” нині входять по 6 найманих робітників, в тому числі по два механізатори, водію, тваринниці. А ще є сторожі, куховарка. Так от середньорічна зарплата працюючих за 2008-й тут склала 1,5 тисячі гривень. Це, крім натуроплати. Остання виплачується зерном, іншими продуктами з розрахунку на зароблену гривню у липні – найбільш оплачуваному місяці року. Таким чином, крім грошей, люди безкоштовно мають ще 3 тонни хлібів. Плюс оплачувану, згідно з законом, відпустку. Навіть у період нинішньої фінансово-економічної кризи всі трудівники перебувають на робочих місцях. Харчуються всі теж на бригаді. Кухня працює цілорічно. Обіди для всіх – безплатні.

Крім цього, тричі на рік – Новорічно-Різдвяні свята, Великдень, храм – люди одержують, теж безкоштовно, м’ясні пайки, а ще за половину вартості – парку поросят для домашнього господарства.

Як правило, контингент працюючих у фермерів складають не місцеві, а приїжджі жителі. Зрозуміло, що для таких проблемою № 1 є житло. Так от, за час свого спільного господарювання Плюта і Шостак придбали для своїх працюючих 4 будинки у Мирівці з подальшим їх викупом господарями. Правда, розрахувавшись за житло, останні залишили ФГ, хоча їх керівники не жалкують з цього приводу. Заміна таким завжди є. Середній вік працюючих у фермерів сьогодні складає 25-39 років. Тобто, колективи молоді, а значить – перспективні. І головне, зазначає Сергій Шостак, “не зіпсовані колгоспами”, адже зростали, коли їх уже не стало.

На бригаді панує “сухий закон”. Причому на добровільних засадах. Під кінець літа, наприклад, завершивши обмолот хлібів на фермерських площах, комбайнери направляються на присадибні ділянки селян. Зрозуміло, що дехто із особливо щедрих господарів буквально насильно всуває у кабіни машин винагороду – “могорич”. Так ось, всі пляшки хлопці по приїзді в бригаду викладають у холодильник. І лежать вони там місяцями.

На турботу про себе і на довір’я люди відповідають тим же. Сумлінною працею без порушень трудової дисципліни, прогулів, крадіжок, бережливим ставленням до техніки, іншого майна. Одному з комбайнів іноземного виробництва на бригаді більше тридцяти років, однак він на ходу у дбайливих господарів.

З такою ж відповідальністю ставляться обидва фермери і до своїх орендодавців – власників земельних паїв. Орендна плата за землю складає понад 3 відсотки від вартості паю. При цьому кожен орендодавець при розрахунку одержує 500 гривень грішми, а решту, на свій вибір, продукцією чи послугами. Гадаю, що такий варіант задовольняє кожного.

ОДНА ГОЛОВА – ДОБРЕ…

Фактичне об’єднання господарств для спільної діяльності відкрило перед ними нові перспективи. Насамперед, у фермерів з’явилася можливість викупити орендоване майно у селян з тим, щоб відремонтувати, привести у порядок уже частково розтягнуті і понівечені два тваринницькі приміщення, склади і головну споруду тракторної бригади. А власники майна, в свою чергу, одержали досить-таки пристойні кошти (по 2-3 тис. гривень), замість копійчаної щорічної орендної плати.

Наявність тваринницьких приміщень дозволила фермерам взятися і за тваринництво. Адже обидва прекрасно розуміють, що розвиток цієї галузі – це джерело постійної, “свіжої” копійки, яка так необхідна у господарюванні. Це – безкоштовна органіка на поля. Це, зрештою, раціональне використання значної частини врожаю (гичка, кукурудзиння, солома, висівки), яка раніше просто роздавалася чи пропадала.

Розпочали із “скоростиглої” галузі – свинарства. У відремонтованому свинарнику вже утримуються 200 голів, включаючи власних свиноматок і хряків. Тобто, організовано замкнутий цикл виробництва свинини.

На черзі – розведення великої рогатої худоби, зокрема, корів. Була спроба зробити це за рахунок державної компенсації. Але, як виявилося, державна підтримка можлива лише за умови придбання не менше 50 голів ВРХ, на що у мирівських господарів просто немає коштів. Тому вирішили нарощувати поголів’я поступово – завдяки відтворенню стада, покупці телиць у населення, інших сільгоспвиробників. Початок уже закладено: придбано три корови.

Закуплено біля десятка овець. Поки що їх розведення переслідує одну мету: випас бур’янів на території бригади. Хоча в перспективі можлива й реалізація м’яса, самих тварин. Одержано перший приплід від невеличкої отари, серед якого улюбленцем всіх працівників господарств став симпатичний баранчик Потап.

Є у фермерів, зокрема у Шостака, і орендований ставок, а, отже, своя риба.

Серед першочергових завдань “Шансу” і “Плютів” – спорудження цеху по виготовленню комбікормів. Власне цим і займаються у ці дні механізатори господарств. Серед проблем – пошук і ремонт ще одного приміщення для цеху по виготовленню кукурудзяних паличок. Підприємливі фермери уже встигли налагодити, за їх же словами, “міжнародні відносини”. Зокрема, уклали угоду про співробітництво з арабською фірмою “Аль-Ануар”. Мирівчани вирощуватимуть кукурудзу, подрібнюватимуть зерно у суміші, а їх партнер виготовлятиме солодощі і займатиметься реалізацією. Це передбачає не тільки певні прибутки, стабільний ринок збуту зерна качанистої, а й 40 нових робочих місць для Мирівки.

У найближчих планах дуету також наведення порядку на території бригади, відновлення роботи водонапірної башти, обладнання офісу.

Працюючи на землі, і Олексій, і Сергій у той же час категорично проти її продажу.

- В результаті розпаювання землі, - пояснюють вони свою позицію, - власниками земельних ділянок стали лише 12 відсотків громадян України. Що, певною мірою, несправедливо. Резервні фонди і землі запасу сільських рад також вже розподілені. А тим часом села вимирають. Потрібен свіжий приток молодих людей у сільське господарство. Виді-лення їм земельних паїв служило б стимулом для відродження сіл. Тому державі треба не продавати, а, навпаки, викупляти землю у тих, хто бажає це зробити. І передавати її в оренду. Таким чином вирішувати кадрову проблему у АПК, і мати постійне джерело наповнення держбюджету.

* * *

На початку цієї розповіді я відмічав мету обох підприємців в статусі фермерів. Гадаю, що обоє вже добилися її здійснення. Завдяки “Шансу” Олексій Плюта не тільки відродив родинне господарство, а й перевершив досягнення свого предка. А ось Сергій Шостак завдяки “Плютам” став творцем власної долі і долі своїх дітей. Спільна ж діяльність обох фермерів дарує певну надію і всім нам з вами: за таких господарів бути Україні щасливою і багатою.

Станіслав МИХАЙЛОВСЬКИЙ.

Вгору

МАЛЕНЬКА ЗУСТРІЧ СЕРЕД ВЕЛИКИХ ГІР

Спека і гори. Гори і спека. Навкруги нікого і нічого. Тільки дорога. Кам’яниста, гаряча від сонця.

Шини бронетранспортера шурхотять по ній так, що чути далеко-далеко. Звук такий, ніби б’ють у маленькі барабанчики. Правда, його трохи перебиває потужне гудіння двигуна.

...Двигун зітхнув полегшено: дорога пішла вниз, в долину. В долині помічаємо групу людей.

- Що вони роблять? - запитав мене водій.

- Зараз побачимо, - відповідаю я, зістрибнувши з гарячої броні.

Люди зупинились. Опустили носилки. На носилках - поранений. На руки і ноги накладені бинти, через які проступила кров. Жінка супроводжувала пораненого.

- Що з ним? - поцікавився я.

Вона, напевно, зрозуміла мене, але у відповідь нічого сказати не могла. Нас розрізняла мова.

- Міна, - показав на землю один із чоловіків, потім підняв голову. - Там, гори.

Я все зрозумів.

І раптом... жінка відкрила обличчя і посміхнулась.

Я зрозумів, що ніколи більше не буде вона ховати його.

Хто був на носилках? Брат її, чоловік чи батько? Це не важливо тепер.

Я вистрибнув на бронетранспортер. Водій мовчав. Мовчав і я.

Дорога пішла далі. І для нас, і для цих людей вона в одному напрямку...

Володимир КУЛЬЧИЦЬКИЙ,

військовий журналіст.

Вгору

КРУГЛИЙ СТІЛ

“Я Б ОБРАВ ЖИТТЯ, ЯКЕ ПРОЖИВ...”

28 січня в Ставівській ЗОШ І-III ступенів під керівництвом вчителя історії Тамари Шепелявенко за участю учнів 9-11 класів було проведено засідання круглого столу. Головне завдання учасників - пройти історію Народного Руху України від створення до незалежності України.

З цікавими повідомленнями виступили учні 11 класу Аліна Ігнатович, Інна Зінченко, Едуард Наконечний, Андрій Медведенко, Юлія Борисенко, Юлія Лісова, Віта Бурдик, Ярослав Чорнобай, Поліна Коновал. Це питання національної ідеї України, дисидентський рух, опозиційний рух,установчий з’їзд Народного Руху України, діячі перебудовчих процесів.

Учні 10 класу Ірина Григорук, Алла Гребенюк, Альона Гребенюк зробили повідомлення про борців за незалежність України: В.Стуса, В.Симоненка, В. Марченка. Марина Ступак ознайомила присутніх з життєвим та творчим шляхом борця за незалежність, волю України, Героя України В. Чорновола.

Учениця 9 класу Аліна Чаговець прочитала власний вірш «Пам’яті В. Чорновола», який присвятила 10-річчю з дня загибелі політика. Кожний учасник заходу отримав буклети з біографією В.Чорновола, газету з біографією С.Бандери, календар.

Всі учасники круглого столу висловили своє ставлення до питання дисидентського та опозиційного руху. Багато хто закінчив слова В.Чорновола «Я б обрав життя, яке прожив...» своєю думкою.

Еліна НАКОНЕЧНА, учениця 10-го класу.

Вгору