№№ 39-40 від 22-26 травня 2009 року
ШЕВЧЕНКО В СЕРЦІ КОЖНОГО ІЗ НАС
тут працюють з повною віддачею
ДИТЯЧИЙ ОКТЕТ ПОДРУЖЖЯ ГЛУШКІВ
ШЕВЧЕНКО В
СЕРЦІ КОЖНОГО ІЗ НАС
Минулої п‘ятниці всі українці відзначали знакову для
нашого народу дату – чергову річницю перенесення праху великого сина
українського народу Тараса Шевченка на Батьківщину. Знакова вона не лише тим,
що було виконано заповіт Кобзаря – поховати його на кручі над могутнім Дніпром,
а й тим, що нашим предкам хватило мужності й наснаги виконати цей заповіт в
часи царату. Патріоти України доправили
останки свого великого земляка в Канів.
Тут, на Чернечій горі, він спочиває вже близько півтора століття. Й кожного
року сюди звідусіль - з різних куточків нашої держави, із закордоння тягнуться
люди. Йдуть крутими сходами, несучи квіти в руках і дух українськості в серці.
Цьогоріч традиційно
в цей день могилу Тараса відвідала й делегація
Ка-гарличчини. Представники районної державної адміністрації,
територіальної організації Народний Союз «Наша Україна», учні шкіл поклали до
підніжжя пам’ятника Кобзареві квіти.
Побували на врочистостях за участю Президента України Віктора Ющенка.
Загалом цей день набув ознак
своєрідного фестивалю: біля підніжжя гори, на сходових майданчиках розміщуються
виставки виробів майстрів-рукодільників. Тут і вишиванки, й плетені капелюхи, і
поробки з дерева, лози, глини, різноманітна лі-тература із циклу
«Шевченкіана». Лунає українська пісня,
мелодії у виконанні троїстих музик, бандуристів. А відвідувачі, перш ніж
дійдуть до підніжжя Чернечої гори, помандрують Шевченковою алеєю -
Всеукраїн-ським скульптурним
симпозіумом в камені, що його створено за ініці-ативи Віктора Ющенка.
Валентин ВЛАДІМІРОВ.
* * *
22 травня у Кагарлику біля пам’ятника
Тараса Шевченка пройшли урочистості з нагоди перепоховання Великого Кобзаря.
У заході взяли участь керівники владних
структур міста та району, працівники підприємств та організацій, школярі.
До присутніх звернулася голова
Кагарлицької РДА Тамара Телеш. А переможці районного огляду-конкурсу на краще
виконання творів Шевченка - Віталій
Дроваль, учень міської школи № 1, Петро Міхальов (Буртівська ЗОШ) та
Валерія Візьонок з районного ліцею (акомпанемент Валентини Олексієнко) виконали
твори Великого Кобзаря. Вела захід Людмила Ігнатенко.
Наталія КРАВЕЦЬ.
На знімках: тисячі людей з різних кінців
України прибули до Канева вшанувати
пам’ять Великого Кобзаря; квіти до підніжжя пам’ятника Шевченку на Чернечій
горі від жителів Кагарличчини; Петро
МІХАЛЬОВ читає вірш Тараса Шевченка; квіти до погруддя Кобзаря покладають
керівники району та міста.
тут
працюють з повною віддачею
Дошкільному навчальному закладу “Ромашка” - 20 років!
Дошкільний навчальний заклад “Ромашка” - звичайна двоповерхова
будівля (на знімку вгорі). Але тільки на перший погляд. Якщо зайти в неї,
відразу враження змінюються. У коридорах
неабияке оформлення в різних стилях, в
групах оздоблення з живих квітів і
зелені, красиво прикрашені ігрові куточки з масою різних іграшок. Чисто, тепло,
затишно.
Дітям тут добре. В цьому - головна
турбота завідуючої Світлани Волкової. Кожний ранок поспішає вона в дошкільний
заклад завжди з новими думками, планами. Здається, тільки вчора Світлана
Володимирівна відкривала новий дитячий садок, а вже минуло 20 років...
Швидко летить час в неспокійній і
напруженій праці. Але завідуюча і не шукає спокою. Неспокійність - характерна
риса керівника. Не раз і не два
переобладнувались групи в дошкільному
закладі, змінювалось оформлення інтер’єрів, куточків, кімнат. І все це з видумкою, фантазією. Діти тільки дивуються: “Як красиво стало!”
Кожного дня малюків чекає нова радість.
Краса, яка їх оточує, викликає світлі почуття, захоплення, здивування.
Ради цього і працюють Світлана Володимирівна
та її колектив.
Вихователі
Любов Тутик та Світлана Сіроштан люблять
квіти. Цілий рік у них в групах росте це
диво природи. Діти доглядають за ними, поливають, протирають від пилу листочки.
Музичний керівник Валентина Дідиченко
принесла одного разу в дитячий садок сухий корінь. Покрутила його в руках,
потім ножем прибрала все, на її погляд, зайве, намітила “носик”, “очі” - і ось вже дивиться на дітей чудова
тваринка. В неспокійних руках Валентини
Михайлівни оживають картини з природного матеріалу.
Дошкільний навчальний заклад “Ромашка”
- один з найкращих в ра-йоні. Свідченням цьому є грамоти, призи, нагороди,
отримані в конкурсах-оглядах, до яких колектив старанно готується кожного разу.
На його базі систематично проводяться районні семінари, де педагоги діляться
досвідом виховання та навчання дітей.
Керівник з досвідом, злагоджений
педагогічний колектив (на знімку внизу), хороша матеріальна база дошкільного
закладу - це те, що вимагається для ус-пішної роботи з дітьми.
Вчителі шкіл, які навчають колишніх
вихованців “Ромашки”, добре відгукуються про дітей, вказують на такі позитивні
якості, як організованість, прагнення допомогти вчителю в організації життя класу, добросовісному виконанню своїх
обов’язків. Їх оцінка - вища нагорода педагогічному колективу “Ромашки” за їхню
працю.
Лариса ГАЛКІНА.
ДИТЯЧИЙ ОКТЕТ ПОДРУЖЖЯ ГЛУШКІВ
Багатодітні сім’ї у багатьох з нас
асо-ціюються із злиднями, убогістю обстановки, рано зістареними і замученими
від постійних клопотів батьками. Родина Глушків із
Сущан перекреслила всі ці уявлення.
Уже сам будинок, розташований по центральній вулиці села направо від автозупинки, засвід-чив, що злиднями тут
не пахне. Високий, у два поверхи і, напевне, найбільший у селі, уже здалеку він
кидається в очі червоною покрівлею і такого ж кольору металевою огорожею. Такі,
зазвичай, будують багаті дачники або ж
зарубіжні інвестори, як, наприклад, довелося бачити в Ставах.
Далеко не убогою
виявилася і обстановка в господі. В усякому випадку, у двох з кімнат, які
довелося побачити, - величезній кухні-їдальні і невеличкій залі - панували
чистота, затишок і комфорт. Остання була
обставлена розкішними м’якими меблями, журнальним столиком і красивими
килимами.
Втім, найбільше вразили самі батьки
багатодітної родини. Павло і Тетяна виявилися молодими, красивими, надзвичайно розумними,
доброзичливими, щирими і відкритими у спілкуванні людьми. Вистачило двадцяти хвилин, щоб зрозуміти, що сім’я тут
створювалася не хаотично, не з відчаю чи випадково, а на основі взаємної
любові, високих моральних цінностей, привитих православною вірою. Власне, саме
через це у свої 45 і 38 років відповідно Павло і Таня уже мають двох дорослих
синів, п’ятьох школяриків і найменшеньку, п’ятирічну Оленку, яка відвідує
дитсадок.
Побачити пощастило лише найстаршого.
19-річний Сергій на хвильку влетів в господу, переговорив з батьком і знову
побіг у своїх справах. По закінченні
школи він навчався в архітектурно-будівельному університеті, але, як кажуть, не
потягнув. Далися взнаки, очевидно, рівень сільської освіти, особливо з точних
дисциплін, сільський менталітет, а, можливо, й небажання здібного хлопчини
відчувати себе не на рівних з випускниками міських ліцеїв і спецшкіл. В усякому
випадку Сергій повернувся в рідне село і
працює разом з батьком.
Натомість студентом став на рік менший
Віталій. Він навчається теж на платній основі в технікумі готельно-туристичного
господарства. Так що незабаром в родині буде свій товарознавець.
Всі інші діти ходять у сільську школу.
Майже у кожному з класів значаться прізвище Глушків: Олі - у 7-му, Павлика - у
5-му, Богдана - у 4-му, Юлі - у 3-му і Антона у 1-му. Найменшенька Оленка – не
виняток. Але поки що вона відвідує дитсадок, який знаходиться при навчальному
закладі. Всі школярики добре вчаться, сумлінні і слухняні. Претензій до них не мають ні вчителі, ні батьки. Та й їм гріх
скаржитися на долю. Обділеним чимось від своїх ровесників не почувається ніхто.
Всі гарно одягнуті, доглянуті, а,
головне, оточені батьківською увагою і ласкою.
Сама мама багатодітної родини Тетяна
Миколаївна родом із Києва. Як і більшість міських дітей, з ранніх років батьки
привозили її на вихідні, канікули до бабусі в село. І дівчинці тут так
сподобалося, що Сущани стали її
по-стійною домівкою. Тут закінчила школу,
тут знайшла і свою долю, і покликання у материнстві.
А ось Павло Миколайович – корінний
сущанець. Із сі-м’ї простих колгоспників
по закінченні школи він не мав особливого вибору, а тому залишився в селі.
Працював еле-ктрозварником, обліковцем на тракторній бригаді і фермі, завідуючим МТФ і будинком
культури.
Колгосп “Нове життя” тоді гримів в
районі. Гарні врожаї, високі надої і прирости давали належні прибутки, а з ними і можливість вирішувати
соціальні питання. Зокрема, проводити
будівництво житла для спеці-алістів. Павло Глушко потрапив у їх число. І нинішній його будинок
був закладений саме за колгоспні кошти.
Правда, добудовувати його після
приватизації і статусу потерпілого від
аварії на Чорнобильській АЕС довелося молодому господарю. І процес цей, за його
словами, триває уже 18 років. Недообладнаним до цього часу залишається горище,
яке глава сімейства планує перетворити у житловий другий поверх, адже діти дорослішають…
Втім, поява в родині двох перших
немовлят заставила молодого батька задуматися. На великі гроші в колективному
господарстві за урівнялівки в зарплаті годі було сподіватися, та й сам колгосп
на початку 90-х у силу відомих причин уже відживав своє. Отож за прикладом
інших Павло стає господарем фермерського господарства. Тридцять з половиною гектарів землі, невеличкий
колісний тракторець, а головне – бажання працювати на себе, на сім’ю дозволяли
не тільки забезпечувати нормальне проживання, а й розширювати родину.
Та, як відомо, ніщо не буває вічним.
Старенький механізм відпрацював свій ресурс, а купити нині новий трактор навіть
не кожне сільгосп-підприємство в змозі. Без техніки ж
На
налагоджений, здавалося б, трудовий ритм сім’ї вплинула світова
фінансово-економічна криза. Заморозилося будівництво, не стало роботи в
Глушків. Скруту у тій чи меншій мірі відчула кожна селянська сім’я. А як за цих
умов виживає багатодітна родина? Може, за рахунок державної допомоги на дітей?
- На
перших діток, - розповідає Таня Глушко,
- таку допомогу одержували. Але коли чоловік став фермером, а згодом придбали ще й автомобіль,
потрапили у статус заможних родин, яким така допомога не передбачена. Отож
викручуємося, як і всі селяни. Тримаємо город,
завели поросяток, птицю. Слава
Богу, ні ми, дорослі, ні діти - не голі
і не голодні. А там, дасть Бог, ситуація по-ліпшиться і з роботою, і з
фінансами.
- Взагалі
ж, ми не звикли сподіватися на чиюсь поміч чи скаржитися на долю, - доповнює
дружину Павло. - Особливо сьогодні, коли поруч
багато людей живуть в значно
гірших умовах. Причому не тільки матеріально, а й в моральному плані. Маю на
увазі алкоголіків, наркоманів, по суті, “ходячих мертв’яків”. Ось кому дійсно потрібна допомога і на державному
рівні, і з боку кожного з нас. І ми це у міру своїх можливостей
намагаємося робити: не чекати допомоги
для себе, а допомагати іншим.
Останнім з проявів цього можна назвати
перекриття Павлом Глушком покрівлі сільської ради. Безкорисливо і безкоштовно.
На совість і для громадського блага.
Як уже здогадався уважний читач,
подружжя Глушків - віруючі. Вони - християни віри євангельської “Відродження”,
чия громада офіційно зареєстрована в Сущанах з 1996 року. Віруючими стали не з примусу, не за
віянням модних серед молоді процесів, не від порятунку душі, а від щирого
серця. І цю віру скріплюють не просто словами, а високими помислами і діяннями.
Власне, і велика кількість дітей в
певній мірі зумовлена їх набожністю. “Життя дарує Бог, - стверджує Павло, - і
тільки він вправі ним розпоряджатися”.
В основі віри християн-євангелістів
“Відродження” - загальнолюдські цін-ності, висока духовність і мораль. Вони не
палять і не п’ють, сповідують здоровий спосіб життя, прагнуть сво-їм буттям приносити радість і користь суспільству і
власній родині. Члени громади - як одна сім’я: дружні, відповідальні один перед
одним, доброзичливі. Коли перекривали будинок Глуш-ків вже згадуваною червоною
покрівлею, на толоку зібралося 19 чоловік. Справилися за два дні.
- Ми поважаємо всі віри, - розповідає
Таня. - Адже Бог - один, як і його заповіді. Тому ми намагаємося насамперед
відродити духовні цінності в людині, які дає релігія, віра в Бога. Для цього,
наприклад, влаштовуємо в селі концерти духовних пісень, проводимо народні
свята, як от День жатви. Допомогли коштами на газифікацію храму для
православних християн, який відвідують переважно старі, малозабезпечені люди.
Будемо за власні заощадження будувати і
свій молитовний будинок.
Віра в Бога між тим аж ніяк не обмежує
повноту життя багатодітної родини. У неї - багато друзів, вони відзначають всі
свята, відпочивають по можливості на
природі, здійснюють подорожі по мальовничих куточках України, беруть
найактивнішу участь в шкільному та громадському житті села, привчають дітей не лаятися, поважати старших, допомагати слабшим.
- Старший
Сергійко - по суті моя права рука, - ділиться секретами утримання чималенької
сімейки Тетяна Глушко. - Вміє все. І обід готувати, і прибрати в оселі, і на землі господарювати.
Та й взагалі всі діти стараються чимось
допомогти і мені, і батькові. Богданчик, зокрема (четвертокласник), нещодавно
практично самостійно підбив стелю на горищі, а найменшенька Оленка завжди
підсідає до мене чистити картоплю. Так що вже маємо не тільки клопоти, а й радість,
віддачу від дітей.
- Трапляється,
що приходжу додому таким втомленим, що й мислити не хочеться. Але посиджу
хвилину-другу, вслухаюсь у обстановку дому, і тут же безпомилково визначаю, чи
всі з дітей на місці, чи хтось відсутній. Знаєте, - розмірковує Павло, -
багатодітна родина - як оркестр, як музична група, де кожен грає свою партію,
має свій інструмент. А ми з дружиною в ньому - як диригенти. Ус-пішні
диригенти. Які не скаржаться, а радіють життю, і намагаються зробити його
радісним для свого дитячого октету.
На знімку: сімей-ство Глушків до на-родження Оленки (фото з сімейного
архіву).
Станіслав
МИХАЙЛОВСЬКИЙ.
СТІНА РОЗДОРУ
Читаємо статтю 24 Закону України про
місцеве самоврядування, пункт 3: “…органи місцевого самоврядування та їх посадові
особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені
Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів
України…”
А в житті по-іншому.
Вулиця Київська м. Кагарлика
створена в 1974 р. Бере початок вона від
вул. Дзержинського і перпендикулярна до неї, а кінець вулиці впирається в
ставок (тобто тупиковий). На її початку крутий спуск орієнтовно 30 градусів
довжиною
Так от, міська рада, мабуть, вирішила
провести “експеримент” на нашій вулиці. Рішенням № 102 від 22. 05. 08 р. дозволила Сергію
Миколенку, який проживає по вул.
Київська, 1, розпочати будівництво на землі загального користування: “…надати дозвіл гр. Миколенку С.
Б. на будівництво паркану із каменя на земельній ділянці по вул. Київській,
Вищезгадані документи відпрацьовувались в кабінетах міської ради, а
нас, жителів вулиці, голова міста
вирішив заспокоїти такою, на нашу думку, неправдивою інформацією - а
саме: “Лист № 725/02-09 від 31.05.2008 р. Виконком Кагарлицької міської ради
повідомляє, що до розгляду Вашої заяви №
255 від 07. 05. 2008 р. розпорядженням міського голови № 156 від 07. 05. 2008
р. було створено комісію, яка обстежила земельну ділянку по вул. Київська, 1,
виявила самовільне будівництво
фундаментної частини підпірної стінки на землях загального користування гр.
Миколенком С. Б. Гр. Миколенку С. Б. було вказано призупинити будь-яке
будівництво до отримання дозволу виконкому міської ради”.
Будівництво фундаментної частини
підпірної стінки не припинялось, голова міста відмовчувався, а Миколенко С. Б.
нам показував документи, що в нього є всі дозволи на будівельні роботи.
Виникає питання: чому така дивна суперечність
між докуменом та фактичним його виконанням?
Згідно із Державними будівельними
нормами ДБН В. 2.3-4-2000 Споруди транспорту Автомобільні дороги - вулиця
Київська відноситься до 5 категорії з інтенсивністю руху 150 авт. на добу.
Ширина проїжджої частини
Можливо, вищезгадані норми в Кагарлику
не діють, можна приватизувати узбіччя
вулиці і розширити свій двір. То давайте таке впроваджувати по всіх
вулицях міста.
Жителі вулиці звертались
з листами до служб району з проханням допомогти та вказували в листах
про порушення чинного законодавства: міська рада м. Кагарлика - лист від вулиці
2. 07. 08 р. - відповіді немає; лист у Кагарлицьку районну держадміністрацію - була надана допомога і інтенсивне
будівництво призупинено.
Наскільки нам відомо, на той час, 02.
07. 08 р. будівництво велось без
відповідних погоджень.
Кагарлицькою районною прокуратурою був винесений протест на рішення
25 сесії 5 скликання Кагарлицької міської ради № 258 від 29. 05. 08 р. “Про
надання в оренду земельної ділянки
для облаштування прилеглої території”. Причина: земля віддана “…без
проведення аукціону та надання дозволу на розробку проекту відведення земельної
ділянки…”
Здавалось, на цьому можна було б
міській раді і зупинитись. Але народжується
наступний документ: 27. ХІ. 2008 р. ХХХІ сесія 5 скликання Кагарлицької міської ради вирішила: “…надати
дозвіл Миколенку С. Б. на розробку проекту відведення земельної ділянки площею
Жителі вулиці цим листом хочуть
запитати у міської ради, коли
відбудеться аукціон про продаж узбіччя вулиці Київської.
Як на нас, то відданості працювати на
користь людям (громаді) від депутатів Кагарлицької міської ради ми не бачимо.
Створити небезпечні умови для руху транспортних засобів та пішоходів
ке-рівництво місцевого самоврядування,
ми бачимо, може. З якою метою - не розуміємо.
Це не розуміє і Київська обласна
архітектура, позиція якої полягає в необхідності збереження червоних ліній
вулиці з метою створення належних умов
руху пішоходів та транспорту, прокладання інженерних мереж, встановлення
зовнішнього освітлення, озеленення вулиці.
Невже на початку нашої вулиці збудована
підпірна стінка із каменю та паркан на землі загального користування створить
красивий архітектурний ансамбль міста? То чому ж голова міста в центрі міста не бачить інформаційний
стенд біля Пенсійного фонду? На ньому тексти тридцятирічної давності, фарба
вицвіла, на колонах діти малюють чортики. І це красиво?
Жителі вулиці вимагають від міської
ради погодитись з листом Київської
облархітектури про збереження червоних ліній вулиці Київської.
Жителі вулиці: В.
Лункаш, М. Прус, М. Кулініченко, О. Одерій - всього 33 підписи.