№№ 51-52 від 3-7 липня 2009 року
У СТРІТІВЦІ ВСТАНОВИЛИ
НОВИЙ РЕКОРД УКРАЇНИ
4 липня кооператори
світу відзначатимуть Міжнародний день
кооперації, 87-й в своїй історії. З цієї нагоди наш кореспондент зустрівся із головою правління районного
споживчого товариства
Віталієм 
М’ЯСНІКОВИМ і попросив
його розповісти про будні працівників очолюваної ним системи.
- Віталію Семеновичу, цьогорічне свято ви
з колективом зустрічаєте, м’яко кажучи,
не зовсім за сприятливих умов - у світі панує
фінансово-економічна криза. Як позначилася вона на
роботі споживчої кооперації району?
- До криз нам не звикати. Найглибша з них була у 1999-му, коли
я очолив райСТ. Нагадаю, що тоді організація була на
межі банкрутства. Але, слава Богу, розрахувалися зі всіма боргами (1,6 млн. грн.), зберегли майно, стали на ноги.
В цілому ж метаморфози з
політично-економічною ситуацією в країні постійно
позначаються на нашій роботі. У негативному плані, звичайно. Скажімо, прихід у сільське
господарство інвесторів різко скоротив кількість працюючих по селах,
тобто основний контингент населення, яке ми обслуговуємо. Постійно йде
здорожчання продукції, в тому числі продуктів харчування, тому більшість людей
змушені обмежувати свій раціон по мінімуму: хліб,
олія, овочі. Ну а світова криза призвела до зупинки промислових підприємств,
масового скорочення працівників,
зниження заробітної плати.
У той же час невпинно ростуть ціни на
паливно-мастильні матеріали, газ, електроенергію, що теж не сприяє роботі
кооператорів по торговельному обслуговуванню людей. Однак ми рук не опускаємо,
добросовісно і чітко виконуємо свої
призначення і обов’язки.
- Хотілося б почути
від вас конкретні цифри, зокрема, по товарообігу…
- За минулий рік
він склав 7 млн. 140 тисяч гривень, в тому числі по громадському харчуванню - 2 млн., по влас-ній продукції -
1 млн. грн. За перший
квартал нинішнього - 1, 5 млн. грн., хоча перший квартал для кооперації - не показовий. З
початком весни, з приходом тепла, як правило, даний показник помітно зростає. Навіть тільки за рахунок більшого споживання населенням
прохолодних безалкогольних напоїв.
Загалом же, в силу наведених вище
обставин, по товарообігу - його
зростанню чи навпаки - неможливо правильно оцінити роботу споживчого товариства
і його підрозділів. Справедливішою тут буде
порівнювальна характеристика, скажімо, із своїми сусідами. Так от, товарообіг
за минулий рік, наскільки мені відомо, у Миронівському і Обухівському
районах в системі споживчої кооперації склав 4 млн. грн., тоді як у нас, нагадаю, понад 7 млн. Коментарі тут, як
кажуть, зайві.
Хоча для мене особисто найголовнішим критерієм успішності в роботі є
відсутність критики, скарг,
незадоволення як з боку органів влади, так і простих людей. На щастя,
претензій до нас практично немає.
- В умовах фінансової
кризи найтяжче доводиться, напевне ж, селянам. Відсутність роботи, найнижчі
пенсії, недоступність відповідно до дорогих продуктів і товарів робить їх
найбільш неплатоспроможними, а, отже, й нерентабельними, скажімо так, для райСТ. Чи не планується за даних обставин
скорочення торговельних закладів в сільській мережі?
- Ні
в якому разі. Ми зберегли і зберігатимемо як в місті,
так і в кожному населеному пункті всю наявну і відновлену матеріальну базу, а
подекуди і розширюємо її. Більше того, в
умовах здорожчання паливно-мастильних матеріалів продовжуємо виїзну торгівлю
своїм автомагазином на віддалених
хуторах і кутках сіл. Це, зокрема,
Халчанський хутір, вулиця Шевченка в Расавці Слобідській, вул. Гагаріна
в Ліщинці, Воронівка. І це при тому, що, якщо у
1999-му році на Халчанському хуторі проживало 25 селян, то на сьогодні там із
місцевих залишилася лише баба Домаха. Безперспективними щодо прибутковості від торгівлі є також такі села, як Півці, Антонівка, Уляники,
обидві Расавки, які десятою дорогою обминають приватні підприємці. В окремих з
цих населених пунктів люди практично
проживають в ізоляції від повнокровного життя і лише наш автомагазин
залишається для них єдиним зв’язком, образно кажучи, з великою землею, тобто
райцентром. Такі жителі щиро вдячні нам за підтримку і
ми високо цінуємо цю вдячність.
Я завжди наголошував і наголошую, що
споживча кооперація нарівні з прибутковістю має мати й соціальну
спрямованість. Приємно, що дану позицію підтримують
керівники приватних споживчих товариств. Відкриваючи свій
бізнес, як правило, у великих, перспективних селах, вони паралельно беруть під
свою опіку й малі населені пункти. Наприклад, СТ
«Ліра» (керівник Роман Васюкович) обслуговує не тільки Ліщинку і Шубівку, а й
Тернівку, Ра-савку та Землянку. СТ «Дніпро» (Н. Паламарчук) поряд з торгівлею в успішних
Стайках, Стрітівці, Гребенях не минає малонаселені Юшки і т. д. Втрачаючи на
малих селах, споживчі товариства дещо компенсують затрати у великих поселеннях.
Тобто, залишаються не в програші. Зате виграють люди, найменш соціально захищена їх категорія, які, в основному, й
доживають на віддалених хуторах.
Останнім часом активізували виїзну
торгівлю в столицю. Зокрема, на Міжнародній виставці «Агро-2009» виявилися
єдиними представниками споживчої кооперації всієї України. Подібні виїзди
згідно з графіком теж мають соціальний підтекст. Ми
нарощуємо товарообіг, одержуємо певні прибутки, а міські жителі, в
основному пенсіонери, - дешевші, ніж в місті,
городину, іншу продукцію.
- Прийняття і реалізація Програми
розмежування кооперативної власності, над чим ви нині працюєте, теж спрямована
для матеріальної підтримки рядових пайовиків. Чи не
так?
- Безперечно.
Розмежуванню підлягатиме 75 відсотків майна
кооперації, вартість якого у грошовому виразі буде розподілена між усіма
пайовиками через майнові сертифікати. Власник такого документа матиме право на одержання дивідендів, на продаж чи передачу у спадок
своєї частки. Іншими словами, без зусиль і затрат значно поповнювати
сімейний бюджет.
Інша мета даної Програми - зберегти
кооперативне майно, на яке сьогодні немало зазіхань з боку як колишніх, так і
нинішніх «грошових мішків». Прикро, але факт: значну
частину свого робочого і вільного часу мені доводиться проводити по судах, захищаючи кооперативну
власність - той же Центральний ринок, ресторан «Колос» і т. д. Гадаю, що розмежування кооперативної
власності, коли кожен пайовик стане власником частинки майна, об’єднає нас у
боротьбі проти свавілля, зробить її ефективнішою і раціональнішою, відіб’є охоту у любителів поживитися за чужий рахунок.
- Віталію Семеновичу, жителі району вже
звикли, що якщо в нас ще щось будується,
оновлюється, відкривається, то це, в першу чергу, стосується торгівлі, в тому числі й споживчої кооперації. Чи є якісь новинки
в цьому плані?
- Сьогодні
головним завданням споживчої кооперації району є забезпечення функціонування і
надання відповідного естетичного вигляду всім діючим
закладам, які входять в систему райСТ. Над цим і працюємо. Зокрема, закінчили
реконструкцію і підвели газ до магазину «Меблі» біля
Центрального ринку. Залишилося встановити там 17 конвекторів. Замовили проект
на газифікацію сільського магазину в Леонівці, який є власністю дочірнього підприємства райСТ «Надія». У цьому ж році буде здійснено косметичний ремонт критого та
ремонт м’ясного павіль-йонів, асфальтованого покриття
на Центральному ринку, ремонт Критого ринку. Безпосередньо у місті відновили роботу кількох магазинів на віддалених
вулицях, як-от на Богдана Хмельницького,
Титова, Радянській.
- Знаю, що в системі споживчої кооперації
працюють не десятки, а сотні людей, кожна з яких заслуговує на похвалу,
особливо у переддень професійного свята. І все-таки, кого б
виділили у першу
чергу?
- У
період становлення районного споживчого товариства, 20 років назад, ми не мали
відбою від бажаючих відкрити свій бізнес у
системі споживчої кооперації. Досить
сказати, що в районі було зареєстровано 48 приватних споживчих товариств. Але
не всі з них пройшли випробування обставинами і часом.
Із названого числа їх залишилося лише 12 -
найвитриваліших, найстійкіших, найвідданіших обраній справі. Їх,
в першу чергу, і хочеть-ся
привітати зі святом, подякувати за працю, за те, що не цураються села і його
жителів, за співпрацю і взаєморозуміння у складні періоди. Це
стосується, насамперед, Лариси Петренко (СТ
«Шпендівське»), Валентини Сукач («Ромашка»), Любові Павлик («Світанок»), Миколи
Цимбалюка («Пассат»), Надії Паламарчук
(«Дніпро»), Марини Мелешко («Марина»), Романа Васюковича («Ліра»), Романа Ткача
(«Вікторія») та інших голів товариств.
Щиро бажаю їм, іншим працівникам районного споживчого товариства, всім нашим пайовикам і ветеранам міцного здоров’я і життєвих
гараздів, здійснення планів і бажань, бути успішними в житті, бізнесі і
залишатися добрими й порядними людьми.
Станіслав
МИХАЙЛОВСЬКИЙ.
«Ми зустрічаємо
випускників 1959 року.
На радість і на
славу.
Рівняйтесь! Струнко
всі!
Звучить гімн моєї держави».
Такими словами і музикою розпочалася
зустріч випускників 1959 року в
Ставівській ЗОШ І-ІІІ ст. Закінчували школу в 1959 році два класи – «А» і «Б»,
всього 70 учнів, та, на жаль, не дожили
до світлої дати уже 19 із них. Того дня до закладу не
тільки підходили, а й приїздили на автомобілях. Іван Шкляр прилетів з Росії,
щоб зустрітися з шкільними друзями, яких доля розкидала по всій Україні. Софія
Аксьом, Марія Майоренко та Тамара Аксьом приїхали в Стави із Києва, Григорій
Загородній, Ганна Бурдик – з Богуслава, Іван Загородній, Іван Рибак та Ніла Рибак – з Білої Церкви, Галина Солодка – з
Кагарлика, Микола Пономаренко – з с. Бендюгівки, Лідія
Друзь – з Черкащини, Микола Лісовий – з Краснодона, Микола Узлій – з
Черкас, Володимир Друзенко, Наталка
Лісова, Таїса Сокол, Микола Литвин, Володимир Лисенко, Лідія Попович, Іван
Чаговець, Петро Івашко проживають в Ставах.
Дехто не потрапив на зустріч за станом
здоров’я, хоча душею і серцем, звичайно ж, був разом з однокласниками.
Шанованих гостей у школі вітали учні: Ірина Григорук, Богдан Шкляр, Алла Гребенюк, Альона Гребенюк,
Еліна Наконечна, Олександр Смоля, Роман Носач, Марина
Ступак. Під звуки шкільного вальсу випускники 2009 року виконали вальс (Поліна
Коновал і Віктор Коновал). Приємно відзначити, що
на зустріч прийшла їх вчителька Лідія Друзенко. Зі
словами вітання до Лідії Антонівни звернувся Іван Рибак. Шанованій
вчительці випускники піднесли
квіти та коровай. З власними віршами «Рідній школі» та
«Село моє» виступила Руслана Лисенко. Євгенія Варлам та Настя Варнавська
виконали пісні «Вчителі» і «Не давайте суму жити». На пам’ять про кожного з
померлих випускників та вчителів, учні запалили свічки.
Всі присутні в залі прочитали «Отче наш».
Зі словами вітання та короткою
характеристикою навчально-виховного
процесу перед присутніми виступив нинішній директор школи Анатолій
Глобенко.
Ініціатором і організатором зустрічі
стала Наталія Лісова, вчителька-пенсіонерка, яка до виходу на пенсію жила і
працювала в м. Рівне. Не так давно разом з чоловіком
Володимиром Савовичем вони переїхали в Стави, купили хату, в якій колись жив
вчитель Михайло Кучеренко, він 50 років вчив став’ян рідної
мови (нині покійний). Наталія Михайлівна
давно виношувала ідею зустрічі ще в Рівному. Приїхавши в Стави, таки
здійснила цю мрію за допомогою Миколи Пономаренка та Лідії Попович.
Село моє. Які
прекрасні живуть в ньому люди. Напевне, немає на світі
такої людини, яка б душею і серцем, рано чи пізно не поверталася до малої батьківщини, до батьківського порогу, до
своєї школи. І як добре, що є такі зустрічі однокласників. Навіть через
півстоліття.
На знімку: зустріч
через півстоліття.
Тамара ШЕПЕЛЯВЕНКО,
вчитель історії і
правознавства, ведуча зустрічі.
У
СТРІТІВЦІ ВСТАНОВИЛИ НОВИЙ РЕКОРД УКРАЇНИ
4 липня у Стрітівці було людно. Саме цього дня сюди з’їхалися з усіх
куточків України та з-за кордону небайдужі до української музики на фестиваль кобзарського
мистецтва “Козацька ліра”. Засобами пересування стали не тільки потяги й
автобуси. З Чернігова на свято сім’я приїхала на
велосипедах! Автором ідеї та ініціатором фестивалю став член правління Міжнародного фонду “Єдиний світ”
Володимир Макієнко, який уже більше року опікується Стрітівською кобзарською школою. Організатором фестивалю
виступив Міжнародний фонд “Єдиний світ” в особі голови
правління Едуарда Прутніка. Саме у цьому
році Стрітівська вища педагогічна школа кобзарського
мистецтва перейшла 20-річну межу свого існування. Тому сюди, до своєї
альма-матер, прибули її випускники різних років. І
сама унікальність заходу була у тому, що вперше
в історії України на фестиваль з’їхалися близько 200 кобзарів з усієї
країни, зробивши його наймасовішим дійством в історії кобзарського мистецтва.
А одночасне виконання пісні
“Реве та стогне Дніпр широкий” було увіковінчено в Книзі рекордів України.
По дорозі до ставка,
де власне й було облаштовано сцену і проходило дійство,
чулися не тільки українська та російська мови, а й польська. Гості фестивалю мали
змогу не лише насолодитися майстерним виконанням на кобзах, але і взяти участь у народних гуляннях та
скуштувати смачного кулешу. Відві-дувачі
свята не залишилися байдужими до рукотворних робіт різьбяра Анатолія Євлогієва та місцевих
вишивальниць.
Місцем
проведення фестивалю Стрітівку обрали не
випадково. Саме тут розташована єдина в Україні та світі
школа кобзарського мистецтва. Вона була заснована у 1989 році з метою
відродження кобзарської традиції. Ініціаторами заснування школи були Заслужений
артист України Василь Литвин, письменники Борис Олійник та Олесь Бердник.
Володимир Макієнко та Едуард Прутнік
зауважили, що доки живе в Україні кобзарство, доти існує живий зв’язок
поколінь, наша країна не зникне з політичної карти світу.
Тож популяризувати спадщину, залучати молодь до національного мистецтва повинні
не окремі меценати й спонсори, а вся влада на державному рівні.
На захід, щоб привітати музичними номерами, прибули гурт “Мальви” з
Горохуватки (керівник Григорій Бабич) та колектив Стайківського БК “Берегиня”
(кер. Валентина Скляр). А ще - представники влади, які
порадували студентів та викладачів закладу
подарунками. В.о. голови облдержадміністрації Віктор Вакараш передав вітання
Президента України та вручив закладу нову бандуру.
Голова Кагарлицької РДА Тамара Телеш висловила подяку тим, хто стояв біля витоків створення школи, а також “вічному
двигуну” - директору закладу Галині Івановій, вручивши музичний центр,
DVD-програвач та все необхідне, чого потребує школа з музичного обладнання.
Народний депутат України Уляна Мостіпан
зачитала вітальну адресу від Прем’єр-міністра України
і сказала: “Юлія Тимошенко дала слово, що Стрітівська школа отримає автобус. Про це вже є
відповідне рішення Уряду”. Звучали вітальні слова й
надходили подарунки, нагороди і від заступника
голови Київ-ської обласної ради Лариси Піотрович, народного депутата України Віктора
Сінченка, одного з ініціаторів
створення школи кобзарського мистецтва
Бориса Олійника, голови Кагарлицької районної ради Романа Коваленка та
випускників минулих років.
Студенти різних
поколінь щиро дякували викладачам: Володимиру Кушпету, Людмилі Красицькій,
Галині Івановій, Василю Литвину, всім своїм наставникам.
Едуард Прутнік висловив побажання, щоб
школа й надалі залишилася оберегом української культури, адже це слугує
збереженню коренів країни.
На знімках: Віктор
ВАКАРАШ вручає директору Стрітівської кобзарської
школи Галині ІВАНОВІЙ музичний інструмент; 176 кобзарів та усі учасники фестивалю
виконують пісню “Реве та стогне Дніпр широкий”, що й увіковічнено у Книзі рекордів України;
стрітівський куліш - найсмачніший.
Наталія КРАВЕЦЬ.
Фото автора.
Невеличкі Зікрачі у
нинішню спеку являють собою оазис в пустелі. Кілька сільських вулиць сховалися
в кронах дерев і кущів, а тому саме
поселення нагадує собою зелене море з блакитними очима ставків. Над одним із них, де розташувалося подвір’я місцевого храму, 1
липня відбулася подія, яка, без сумніву, навічно 
закарбується в
пам’яті не тільки зікрачан, а й усіх учасників дійства,
основну масу яких складали представники національної культурної еліти.
У селі відкривали пам’ятник-монумент
жертвам геноциду українського народу, що
засвідчував надпис на плиті з
чорного мармуру, розташованій безпосередньо на вході до церковного двору. І,
переконаний, буденно і непомітно пройшла
б ця подія, адже подібні заходи
відбулися торік по всій Україні, якби її
організатори не вклали в це дійство не тільки значні кошти, а й біль свого серця,
щирість почуттів, неординарність мислення.
Неординарність ця проявилася уже в
самому монументі. На відміну від одноманітних хрестів
і пам’ятних меморіальних стел, які, зазвичай, споруджено по селах, у Зікрачах
вибудовано справжній мистецький витвір. Це - постать жінки із ямпільського
білого каменю з померлою дитиною на
витягнутих руках і високо задертою до неба головою. Чи то з відчаю, чи з
благанням до Бога...
Її автор, чий дід,
до речі, проживав у Стайках, член Національної спілки художників і письменників
скульптор Михайло Горловий у виступі на мітингу так пояснив свій витвір:
- Я свідомо
відмо-вився від стереотипів, працюючи над скульптурою, якими, зазвичай, є
хрести, страшні постаті загиблих від голоду. Мій монумент - це образ святого
і віч-ного незламного ду-ху мого народу,
який передається із покоління у покоління.
Детальніше зупинився на даному підтексті у своєму виступі
відомий український письменник,
президент історичного клубу “Холодний Яр”, автор творів про отамана
Зеленого, Роман Коваль.
- Український народ
здавна піддавався знищенню за своє прагнення бути вільним, - зазначив він. - Варто згадати
хоча б Батуринську різню, коли російськими шовіністами 300 років тому було
вирізано все населення гетьманської столиці. Спроби поставити
на коліна, залякати людей масовими
репресіями, висилкою у Сибір, братоубивчими вій-нами не давали
результату. Україна рішуче боролася проти свавілля і
деспотизму. Тільки протягом 1930-го року
у антиурядових акціях взяли участь понад 1,5 мільйона українців. І тоді
крем-лівські вожді вдалися до крайнього заходу: зламати віль-ний дух народу
голодом, похоронити його живим.
- Географічно не так уже й важливо, де
було б встановлено сьогоднішній пам’ятник, - сказав перед мікрофоном ініціатор і матеріальний
реалізатор зікрачанського дійства Антон Коломієць. -
Адже голодна смерть пройшлася практично
по всіх населених пунктах України. Саме тому на меморіальній плиті ми й написали “Жертвам
українського народу”, не виділяючи своїх земляків. Адже Геноцид - це всенародна
трагедія. І дуже важливо для
сьогоднішніх поколінь не тільки берегти і шанувати пам’ять про полеглих, а й
робити все, щоб подібне ніколи не
повторилося.
Про Антона
Володимировича - окреме слово. Поклик далеких пращурів, які колись
проживали в Зікрачах, потягнув у мальовниче село і молодого ус-пішного
підприємця. Тут він будує для себе дачу, влаштовує у сусідній Халчі батьків. А
разом з цим прагне зберегти і передати нащадкам історію рідного
краю, любов до нього і рідної землі. Як відмітив у своєму виступі письменник Павло Малєєв, свій
патріотизм Антону Коломійцю в однодень вдалося проявити відразу в трьох
іпостасях. Це - вимріяти і відкрити пам’ятник-красень, видати книгу “Зікрачі”
про історію села, а ще дати населеному пункту
своєрідний гімн - “Пісню про Зікрачі”, яку, до
речі, презентував присутнім разом з
донькою Оленою Волошиною ржищівський композитор Володимир Пасека (автор слів
Павло Малєєв).
Від себе
відмічу ще одну заслугу Антона Володимировича. Його організаторський хист. Спорудження
лавок для глядачів у затінку дерев та навісів на відкритому місці для них же,
холодна водичка, виставка-продаж літератури, участь у заході керівників
районної і сільської влади, друзів з числа відомих літераторів і артистів, широке залучення представників
засобів масової інформації - все це створювало не тільки святковий
настрій, а й пробуджувало почуття гордості і оптимізму за свою історію і своє
майбутнє.
На урочистому
відкритті пам’ятника жертвам геноциду українського народу також виступили
голова районної ради Роман Коваленко, заступник голови, керівник апарату РДА
Надія Черничко, голова села Ірина Білик, уродженець Зікрачів, поет і художник
зі Ржищева Борис Дегтярьов, вихованці Стрітівської вищої школи кобзарського мистецтва та міських
закладів освіти, всесвітньо відомий гурт “Хорея козацька” на
чолі із Заслуженим артистом України Тарасом Компаніченком.
На знімках: головною дійовою особою
заходу був Антон КОЛОМІЄЦЬ; виступає гурт “Хорея козацька”; освячення святого місця в селі провели
благочинний району Київського патріархату
протоієрей Юрій КОРОЛЬ і настоятель Свято-Миколаївського храму с.
Кадомка отець Димитрій; автор пам‘ятника жертвам геноциду Михайло ГОРЛОВИЙ біля
свого дітища.
Станіслав
МИХАЙЛОВСЬКИЙ.
Фото
Петра Бурого і Станіслава Михайловського.