"Вісник Кагарличчини"

№№ 7-9 від 29 січня – 2 лютого 2010 року

Читайте у номері:

КУДИ ЗНИКАЮТЬ КОШТИ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ?

ВРУЧЕННЯ ПАСПОРТІВ ЗАПАМ’ЯТАЄТЬСЯ НАДОВГО

КУДИ ЗНИКАЮТЬ КОШТИ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ?

Тема наповнення місцевих бюджетів та забезпечення життєдіяльності міської та сільських громад була завжди болісною для керівників місцевих рад. Надто ж це питання загострилось в останній час.

Не секрет, що міський та сільські бюджети, як і районний бюджет в цілому, останні роки не можна навіть з натяжкою назвати бюджетами розвитку територій.

Щороку місцеві ради на своїх сесіях традиційно приймають плани со-ціально-економічного розвитку, які вже кілька років поспіль мають формальний зміст і містять більше декларацій, ніж реальних положень. Чому так відбувається? Відповідь дуже проста: всі ці плани не підтверджені реальними бюджетами громад. Все частіше ці бюджети ми називаємо бюджетами виживання, тому що тих коштів, які надходять на рахунки місцевих рад, вистачає, як правило, лише на заробітну плату, нарахування на неї, енергоносії та зв’язок. Про ремонти та будівництво сільських доріг, освітлення вулиць, розвиток культури і спорту та інші необхідні для розвитку громад речі говорити не доводиться. Але навіть і при такій ситуації голови місцевих рад, користуючись підтримкою районного бюджету, та за рахунок деяких надходжень з інших джерел, з труднощами, але забезпечували утримання соціальних закладів на своїх територіях та виконання інших своїх функцій, передбачених законом.

Проте цій хиткій ста-більності в листопаді-грудні минулого року прийшов кінець. Як всім відомо, Верховна Рада України не прийняла бюджет на 2010 рік, ос-кільки КМУ, хаотично керуючи економікою, не спромігся розробити реальний основний фінансовий документ року. Відповідно не були прийняті бюджети району, міста та сіл. Збір податків та використання державних коштів перейшли в «ручне» управління КМУ. У пастку «ручного управління» потрапили і місцеві бюджети. Маючи на рахунках хоч і невеликі, але достатні для поточних виплат кошти, місцеві ради стали цілком залежними від провальних прорахунків уряду в багатьох сферах життя країни. Не розвиваючи економіку, а отже не маючи від неї необхідних фінансових надходжень, отримавши відмову в наданні безкінечних валютних кредитів від міжнародних фінансових організацій, уряд не знайшов іншого виходу для латання бюджетних «дірок», як почав використовувати на свій розсуд фінансові активи місцевих бюджетів шляхом блокування чи необґрунтованих затримок проплат їх платежів через установи Державного казначейства. Це, в свою чергу, потягло за собою дезорганізацію функціонування місцевих рад, роботу комунального господарства, соці-альних закладів.

Станом на 30 грудня 2009 року Державне казначейство в Кагарлицькому районі без всяких на те підстав повернуло проплати на утримання районної лікарні на суму 34,4 тис. грн. потрібних на обслуговування медичного обладнання, гістологічні дослідження тощо; на утримання шкіл району - 60,8 тис. грн., що призначались на підвезення учнів до шкіл, придбання дезинфікуючих засобів та ін.

Не змінилась, навіть погіршилась ситуація в січні поточного року. Так, станом на 26 січня Держ-казначейство не проводило платежі знову ж на підвезення учнів до шкіл (40 тис. грн.), так необхідного у великі морози аварійного ремонту системи опалення (25 тис. грн.) та вугілля для опалення тих шкіл району, де відсутнє газове опалення (56,9 тис. грн.), на теплопостачання районної лікарні (201,3 тис. грн.).

Аналогічна ситуація з проплатами і в місті та селах району. Лише по Кагарлицькій міськраді в грудні 2009 року було затримано платежів на суму 21595 грн. на утримання комунального господарства міста, а з нового року такі проплати взагалі не проводяться. Станом на 29 грудня 2009 року по міській раді була зареєстрована заборгованість по заробітній платі в сумі 234055 грн.

По сільських радах ситуація аналогічна.

Відключено телефони в дитсадках міста, в міському Центрі культури і дозвілля, в сільських радах сіл Сущани, Черняхів, Леонівка, Шубівка, Жовтневе та ін.; в районних службах, таких, наприклад, як управління праці та соціального захисту населення. Відключається електроенергія від клубів, ФАПів, приміщень сільських рад.

Не проплачується пальне для техніки, що розчищає сніг і здійснює посипку соляною сумішшю доріг і тротуарів в місті. Такі ж проблеми мають і в райДУ, яке повинно розчищати сільські дороги в районі. В критичні моменти, коли дороги замітали хуртовини, дорожники, маючи кошти на рахунках, не могли придбати дизпаливо для роботи своєї техніки на дорогах.

Перелік можна було б продовжувати і далі. Зрозуміло одне, що якщо нами й надалі так будуть керувати з уряду, міста і села жде повний параліч- міські та сільські ради не зможуть надалі виконувати своїх функцій в повному об‘ємі.

Звідки ж візьмуться в тому ж Кагарлику, не кажу вже про села, чисті дороги, посипані тротуари, тепло в школах та лікарнях, якщо кошти місцевих рад забрані на інші цілі. А може державна казна просто пуста? Де ж, шановні голови місцевих рад, оті по вінця наповнені бюджети міст і сіл з «молочних річок з кисельними берегами», які обіцяла Прем’єр минулої осені на зібранні представників органів місцевого самоврядування в Києві? Чи приготували ви вже сейфи для обіцяних бюджетів? І до чого призведе оте управління безпосередньо з уряду усіма місцевими бюджетами країни?

До чого призведе, ми вже бачимо сьогодні - державна скарбниця порожніє, здатність уряду до життєзабезпечення територій стрімко падає.

Проте ми, виборці м. Кагарлика і сіл району, аплодуємо уряду, знову, вкотре, сліпо віримо в обіцянки світлого майбутнього, і знову ж, не розуміючи того, голосуємо за те, щоб завтра знову борсатись в тому, в чому борсаємось сьогодні.

Іван Шевченко,

депутат Кагарлицької районної ради.

Вгору

ВРУЧЕННЯ ПАСПОРТІВ ЗАПАМ’ЯТАЄТЬСЯ НАДОВГО

Минулої п‘ятниці дев‘ять 16-річних ставівчан, учнів 11 класу місцевої школи, отримали паспорти. Зазвичай церемонія, що супроводжує подібні дійства, є стандартною й полягає в потисканні руки та вітанні від тата – мами. Проте ставівська школа - це не той заклад, де подібні важливі моменти обмежуються стандартними рамками, а тим паче, ко-ли до справи береться така людина, як викладач закладу, Заслужений працівник освіти Тамара Шепелявенко.

Тож зал шкільної аудиторії був, без перебільшення, переповнений односельцями винуватців урочистостей. Завітали сюди й високі гості: голови районної державної адміністрації і районної ради Тамара Телеш і Роман Коваленко, їх заступники - Людмила Кононенко та Петро Бурий, народний депутат України Уляна Мостіпан. Завітали, до речі, не лише з вітаннями, а й з подарунками. Народний депутат вручила директору закладу музичний центр з караоке, а винуватці свята отримали від керівництва району солодощі й путівники по рідному краю.

Та найкращим подарунком для Сергія Вовченка, Алли Гребенюк, Альони Гребенюк, Еліни Наконечної, Романа Носача, Івана Тищенка, Олександра Смолі, Ярослава Чорнобая і Богдана Шкляра стала увага оточуючих. Юнаки та дівчата отримали щирі побажання, вітання та настанови від гостей, своїх батьків, вчителів. Самі ж, натомість, поклялися у вірності своїм селу, школі, українському народові, нашій державі.

Четвертокласники школи в костюмах янголят вітали своїх братиків та сестричок, старших друзів теплими словами, співом та вручили їм обереги, освячені в соборі Святого Володимира.

Матері тепер вже повноправних громадян України благословили своїх дітей напутнім словом та короваєм, увінчаним калиною, пов’язали їм рушники. Директору школи Анатолію Глобенку вручили рушник із вишитими на ньому іменами 11-класників. А впродовж всього дійства на екрані телевізора, який було встановлено тут же, демонструвались їх шкільні та домашні фото того часу, коли вони ще були малечею. Доречно сказати, що зала, де проходила церемонія, була прикрашена рушниками, які вишила місцева умілиця Софія Луценко.

Самі ж винуватці свята радували присутніх піснями, вальсом. Дякували за увагу віршами та обіцяли бути достойними громадянами своєї держави, виправдити надії своїх батьків та вчителів і ніколи не забувати свою малу батьківщину.

Не залишились осторонь дійства й учасники ансамблю «Став‘яночка» - вони порадували присутніх чудовим виконанням народних пісень.

На знімках: не кожен отримує паспорт з рук народного депутата - основний документ громадянина вручає Уляна Мостіпан, асистує їй дільничний інспектор міліції Володимир Гуйтин; дітей та їх батьків привітали із подією голова районної держадміністрації Тамара Телеш, голова села Володимир Михайленко та директор школи Анатолій Глобенко; винуватців свята - 11-класників - вітали “ангелочки” - четвертокласники Ставівської ЗОШ.

Вгору

ВІДЗНАКА - ЗА ХАРАКТЕР

Що спадає на думку, коли говоримо про український національний характер? Який він? На нескладне питання часом буває важко відповісти.

Впевнена: відпо-відь давно має директор Стрітівської вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва Галина Михайлівна Іванова. І саме тому, треба думати, на святковому зібранні Українського фонду культури на початку року очільник Фонду Борис Олійник серед нових лауреатів премії імені Івана Нечуя-Левицького назвав Галину та Олексія Іванових зі Стрі-тівки. Це подружжя зробило дуже багато, щоб Стрітівська кобзарська школа понад два десятиліття сіяла в душі молодих кобзарів зерна національної свідомості.

А кобзарство - то і є одна з рис українського національного характеру, наша духовна спадщина. Сьогодні соколята-кобзарі, розлетівшись із рідного гнізда, змужнівши, і допомагають її зберігати. Працюють і викладачами музичного напрямку, і журналістами, але головним чином, звісно - виконавцями, солістами у відомих національних мистецьких колективах, чим стрітівські педагоги й пишаються.

У свій час премії імені Нечуя-Левицького за високохудожнє оригінальне втілення українського національного характеру були удостоєні поети Микола Луків, Павло Глазовий, Вадим Крищенко, кобзар Василь Литвин - нині наш земляк, письменник Олександр Сизоненко, інші.

Початок року ознаменувався в кобзарській школі ще однією прикметною, довгоочікуваною подією: у шкільній майстерні виготовлено першу бандуру. Посвячені знають, який складний шлях довелося подолати Галині Івановій та її однодумцям, щоб омріяне збулося.

Щирі віншування Галині Михайлівні та Олексію Пилиповичу як новим лауреатам премії ім. Нечуя-Левицького і побажання головного - здоров’я, а також і снаги продовжувати благородну справу - розвивати педагогіку кобзарства в Україні.

Людмила ДОБРОВОЛЬСЬКА.

Вгору

ПОЗИЦІЯ, ЩО СТАЛА ДОЛЕЮ

В руках у мене новий збірник поезій Надії Вегери-Предченко «Сиреневый вечер». Не терпиться зазирнути на його сторінки. Адже в книгу увійшла інтимна лірика ранньої юності. Як же довго ця поезія чекала свого часу!

Читаючи вірш за віршем, розумієш, що перед нами ліричний денник, народжений у хвилини найбільшої щирості, відкритості, коли людина відчуває гостру потребу висповідатися іншим людям, світові, своєму Творцеві, розказати про силу любові до коханої людини, про чистоту перших почуттів і красу оточуючого світу.

Чому поетеса береться за перо? Що спонукає її писати вірші, шукати від-повідні слова і рими? Як на мене, твор-чість - це передусім невгасима потреба сповіді душі. Вміння любити рідні простори, кохану жінку, матір і «небо високе» дається від народження, з мо-локом матері. Цей вищий дар Неба має Надія Миколаївна. Її переповнюють світлі емоції і слово проситься на папір.

Прикметно, що вірші, написані ро-сійською мовою, чисті, свіжі, голосисті.

Я давній шанувальник поезії Н. Вегери-Предченко. Поспішаю познайомити з літературною новинкою своїх учнів. Читаю на уроці. В класі панує тиша, діти сидять, немов заворожені. Хіба що хтось глибоко зітхне, слухаючи і «приміряючи» поезію на себе.

Вірші справді виливаються пристрасним і болючим словом з глибини гарячого серця, яке мучиться і страждає, болить і вірить, надіється і бореться, щоб утвердити на землі світло любові і краси. Один з них-«Будь со мной».

Если вдруг ты уйдешь -

я останусь одна

Среди мрака всех бед и тревог.

Подскажи лучше мне, что я сделать

должна,

Чтоб меня ты оставить не смог?

Я тебя, мой родной, не стремлюсь

удержать, -

Что мне толку владеть тобой?

Но в минуты беды я хотела бы знать,

Что ты есть где-то рядом со мной.

А ще є в цій збірці вірші, що обпікають, як полум’я, і які неможливо читати без внутрішньої тривоги, хвилювання, болю. Це - «Прощание», «К тебе», «Чтобы я жила»:

Не надо опавданий! Есть начало.

Всему - начало и всему - конец…

Сердца так робко о любви стучали.

Мы не могли понять своих сердец.

Другую встретил.

Думал - счастлив будешь?

Но чувств рукой от сердца не отнять.

Меня ты никогда не позабудешь

И часто будешь с болью

вспоминать.

Такі вірші сприймаються молоддю, дуже імпонують їхнім почуттям, знаходять щирий відгомін у дитячій душі. Н. Вегера-Предченко могла б повторити услід за Монтенелі: «Люди, як правило, розглядають один одного, я ж пропоную заглянути «в себе».

Поетеса непохитно вірить у силу добра, і це її свідомий, добре обдуманий вибір, позиція, що стала долею.

Книга містить у собі три розділи: «Истина», «Сиреневый вечер» і «Загадка». Тут кожен вірш вчить мудрості, дає пораду, сповнює серце оптимізмом:

Когда устанешь в дороге дальней,

Земля чужая застонет глухо,-

Запомни, друг, мой совет

прощальный:

Не падай духом.

А если небо в тиши застонет

И вражья пуля сверкнет над ухом, -

Не уступай ты врагам и помни:

Не падай духом («Не падай духом»).

У вірші «Жизнь» поетеса переконує:

О жизнь, ведь ты всегда права,

Хоть у тебя свои законы…

Сквозь буреломы мрачных дней

Идем мы напролет вслепую,

Страдаем, любим и рискуем,

Упав, становимся мудрей.

А як щиро, по-жіночому віддано розмовляє закохана з коханим у вірші «Позови»:

Позови меня, мой милый,

Позови, родной,

Я восстану из могилы,

Лишь бы быть с тобой.

Доля зводить митця на крутосхилах життєвої дороги з багатьма людьми. Вона прихильник реалістичного письма, від суворої правди житття не відступає, що називається, ні на йоту - це її громадянська позиція, яка проглядається у вірші «Валуны»:

Какой судить о людях толк?

Толпа законов не признает.

Неукротим времен поток, -

Он все смывает, все меняет.

Но перемены не страшны,

Будь они впору иль не впору,

Страшнее люди-валуны, -

От них в истории заторы.

Ця книга пронизана сяйвом любові до матері, до жінки. Автору не байдужа доля матері-одиночки («Матери-одиночке»):

Каким тебя мне именем назвать,

Чтобы нежнее стали эти строчки.

Тебя с улыбкой называют - мать.

С насмешкой добавляют -

одиночка.

Но ты молчишь наперекор судьбе,

Лишь злой упрек проводишь

грустным взглядом.

Сквозь боль прикажешь мысленно

себе:

«Держись покрепче. Ведь ребенок

рядом».

Якого віку не була б людина, мати для неї - це святе: від неї йде тепло:

Благоговея, прикоснусь к рукам, -

Вряд ли сумею все сказать

словами.

Лучи морщинок - солнцем

по щекам,

И в жизни так тепло с тобою, Мама.

Щирість, відкритість душі, сердечність, доброта звучать у вірші «Женский удел», що завершує збірку:

Ах, время-время, ты - неумолимо

Мне подарило золотую прядь.

Иду к воротам в ожиданьи сына,

Приехать должен. Я иду встречать.

Окремо хочеться сказати про мову поезій, її образність. Читаються вірші легко. Тут побачиш і «декабрьский день застыл в стеклянных лужах», і «лазурью небо волнами играло», і «весна плывет ко мне в окошко». Поетеса створює неповторні візуальні образи. Її поезія виконує пізнавальну, виховну та естетичну функцію.

У віршах багато лагідного тепла, тихої і світлої радості життя. І це зрозуміло, бо автор - великий життєлюб, сонцепоклонник.

Щодо художніх засобів, то в поезі-ях часто використовується антитеза, полярність образів, які своєю контрастністю повніше характеризують реалії життя, важливі морально-етичні принципи поведінки, мислення сучасної молоді.

Перечитуючи окремі вірші багато разів, знову і знову й незмінно ловлю себе на думці, що вірю авторові. Її слово знаходить щирий відгомін у моїй душі. Може тому, що незрідка людина переживає різні душевні стани і спроможна скласти ціну самостійності, болю, душевним мукам.

Доречно сказати, що розділ «Сиреневый вечер» завершується піснею «Когда мы вместе»:

Когда мы с тобою вместе, -

Рождаются в сердце песни.

Приходят добрые вести,

Когда мы с тобою вместе.

Більшість ліричних текстів цієї книги дуже мелодійні, тож хочеться вірити, що прийде час, коли композитори покладуть їх на музику. Поезія завжди здобуває нову якість, коли стає піснею.

А ще в неї виростають нові крила, що доносять її в такі закутки, у які саме слово не завжди спроможне долинути.

Ніна БАСКЕВИЧ,

вчитель-методист.

Вгору