№№ 35-37 від 30 квітня-7
травня 2010 року
Читайте у номері:
РОКАМ НІКОЛИ ПАМ‘ЯТІ НЕ СТЕРТИ…
РОКАМ НІКОЛИ
ПАМ‘ЯТІ НЕ СТЕРТИ…
Все
далі відходять грізні і важкі роки Великої Вітчизняної війни, але не згасає
пам‘ять про тих, хто не шкодував своєї крові, свого життя заради перемоги над
фашистським звіром. Все менше стає серед нас свідків та учасників тих буремних
подій. Та ми, як вдячні нащадки ніколи не забудемо їх подвигу в ім‘я людства.
Тож закономірним є і проведення в переддень ювілею Великої Перемоги Всеукраїнської героїко-патріотичної акції «Ніхто не забутий, ніщо не забуте». Символічно і те, що її відкриття відбулось саме на меморіальному комплексі «Букринський плацдарм», що у Балико-Щучинці. Адже тут в 1943 році під час форсування Дніпра радянськими військами, що наступали відбувались чи не найтяжчі, найкровопролитніші бої, під час яких полягло близько 300 тисяч радянських воїнів.
Заходи розпочалися
покладанням квітів до підніжжя меморіалу та урочистим мітингом за участю голови
обласної державної адміністрації Анатолія Присяжнюка, народного депутата
України Сергія Василенка, заступника міністра у справах сім‘ї, молоді та спорту
Світлани Толстоухової, голови Кагарлицької районної держадміністрації Тамари
Телеш та 
голови
районної ради Романа Коваленка, їх заступників, першого секретаря ЦК ЛКСМУ
Олександра Присяжнюка та представника Спілки молоді регіонів України Олександра
Линевича, ветеранів Великої Вітчизняної війни, молоді, громадськості та гостей
району.
- Ми вдячні нашим ветеранам за їх безприкладний подвиг, схиляємо голови в скорботі за полеглими під час боїв та довгих днів окупації, дякуємо тим, хто наближав перемогу своєю працею в тилу, хто чекав додому з фронтів своїх чоловіків, синів, дочок, - зазначив під час свого виступу Анатолій Присяжнюк. - Сьогодні ми маємо зробити все можливе, щоб для наших ве-теранів 9 травня - свято Перемоги, було кожного дня. Почин цьому покладено: Президентом України Віктором Януковичем 2010 рік оголошено «Роком ветерана». Та й без цього - це наш синів-ський обов’язок, створити всі умови для безтурботної старості тим, хто подарував нам життя, а світу - визволення, - резюмував губернатор області.Слова вдячності воїнам Перемоги висловлювали й інші виступаючі.
Від ветеранів перед присутніми із спогадами та
напуттям молодшим поколінням виступили учасники штурму Дніпра Микола Вялов та заступник
голови районної ради ветеранів Григорій Шульга.
Учасники акції вшанували пам‘ять полеглих хвилиною мовчання.
А згодом акцію було продовжено на березі Дніпра біля підніжжя гори, на якій розташовано меморіал. Тут її учасники, вшановуючи па-м‘ять полеглих у війні, славну Перемогу та переможців, спільними зусиллями посадили алею червоних дубів.
- Сподіваюсь, що згодом ця алея поповниться новими деревами, - висловив своє побажання Анатолій Присяжнюк. - А доглядати за ними буде вже юне покоління: правнуки тих, кому вона присвячена. Сподіваюсь,- додав він, що тут згодом з’являться й лавочки, на яких під час урочистостей, присвячених бойовим діям, відвідин Меморіального комплексу знайдуть відпочинок і ветерани й гості та жителі Балико-Щучинки.
Завершилось дійство пригощанням ветеранів солдатською кашею та бойовими ста грамами.
Валентин ВЛАДІМІРОВ.
Наприкінці вересня 1943 року частина, в якій служив і я, в складі інших вийшла в районі Букринського плацдарму. На той бік Дніпра переправлялися разом із штабом армії на понтоні. Вересневої ночі було видно, наче вдень. Лівий і правий берег світилися якимось мерехтливим вогнем: то били і наші, і ворожі гармати, кулемети, міномети. Ревіло і гуло так, що я не чув власного голосу, коли кричав у мікрофон рації.
Вода кипіла від куль і розривів снарядів. Серед того кривавого варива було видно голови бійців, які, вчепившись за колоди, плоти з дощок, очерету, соломи, тинів, воріт, дверей пливли до правого берега. А правий берег дихав вогнем ворожої артилерії. То була найдовша і найстрашніша дорога в нашому житті.
Дуже багато солдатських голів на моїх очах навіки сховалися у дніпровських хвилях. Дістатися берега зі зброєю в руках було великим подвигом, цих бійців представляли до високих нагород, аж до звання Героя Радянського Союзу.
Підрозділи і частини нашої 27 Армії, що переправилися, вступили в бій, маючи значно менше, аніж ворог, артилерії та мінометів. Як тільки переправилися головні сили, розгорнулися жорстокі бої за розширення Букринського плацдарму.
Разом з бійцями передових батальйонів форсували Дніпро і зв’язківці, де я був начальником радіозв’язку 117 окремого полку. Нам допомогли переправлятись партизани із загону ім. Чапаєва. Наш полк, відбиваючи атаки ворога, забезпечував зв’язок. Німці весь час бомбардували і контратакували, не рахуючись з своїми втратами. Страшно бомбардували. До того, що ми не знали, куди дітись від тих осколків.
Але підтягнулися наші зенітні частини, потім аеродроми підтягли і вони почали і нас прикривати. Тоді фашисти змінили тактику: заходять внизу, перелітають Дніпро і заходять з нашого боку. Спочатку дивишся: що ж воно за літак? Наш чи німецький? А він з ходу б‘є. І буває другий раз запізнюються наші зенітки.
Ну, а потім перекинули 3-тю танкову армію туди. Дуже багато танків було. І наших, і німецьких… Аби скинути нас у Дніпро, фашисти підтягнули сюди багато сил, зокрема танкову дивізію СС «Рейх». Це дуже значна сила. Але місцевість там була: страшні кручі. Розвернутися танком ніяк неможливо було. Танки зіштовхувалися лобами і зривалися у провалля.
Наше завдання було перерізати південно-західну залізницю, вийти до станції Миронівка.
Згодом нас перекидають під Київ. Під Києвом уже Дніпро ми форсували в ра-йоні Корчуватого. І вийшли на Обухів. Але частина армії залишилась на Букринському плацдармі і вела бої. І я теж залишився там. І продовжились дні і ночі безперервних безуспішних наступів, великих втрат, аж поки раннім ранком третього листопада наші війська форсували Дніпро в районі Лютізького плацдарму, і Київ було звільнено 6 листопада 1943 року.
Під час цих боїв я по кілька днів не відходив від радіостанції. Гітлерівці й справді повірили, що основний напрям удару на Букрині. Тому стягнули сюди величезні сили.
А наше командування, зрозумівши, що тут німецьку оборону не прорвати, перекинуло основні сили на Лютіж.
Але про цей задум наші бійці, які стояли на смерть на Букрині, дізналися лише тоді, коли українську столицю було визволено.
Я здогадувався про тактичний маневр командирів, бо кілька разів мене переправляли на лівий берег, де, подаючи в ефір сигнали, імітував наближення нового військового з’єднання, яке нібито йшло на допомогу оборонцям Букринського плацдарму.
…Серед смерті, крові, окопної багнюки пройшов наш солдат до Великої Перемоги 1945 року. Так і я, закінчив війну в Австрії, маю з півдесятка бойових нагород.
Іван БІДНИЙ, ветеран
ВВВ, учасник бойових дій.
У останні три роки перед початком війни у Жовтневій школі велику увагу приділяли патріотичному вихованню. Втім, кожний заклад в районі мав воєнрука. Разом з ним ми вивчали різну зброю, вчилися стріляти з неї, виконували різні команди, вивчали воєнну топографію, вміли користуватися азимутами, румбами. Майже всі знали і могли застосовувати азбуку Морзе. До навчання був залучений медпрацівник, який навчав нас надавати першу допомогу, в тому числі й при отруєнні газами. Знали ми і всі властивості отруйних газів, вміли користуватися противогазами тощо. Скажу чесно, що в школі я одержав більше знань і навиків, ніж пізніше в армії.
15 червня 1941 року відбувся випускний вечір учнів 7 класу. А вже через тиждень розпочалася війна. Важко й описати, скільки поневірянь довелося пережити під час німецької окупації. Тричі тікав із німецьких таборів, був на волосині від смерті після стрільби по живій мішені п’яного поліцая. Зрештою, коли влився у діючу армію, на голові мав 10-15 відсотків сивого волосся. У 18 років...
На початку лютого 1944-го, коли розпочалася Корсунь-Шевченківська битва, фашисти без бою похапцем залишили Жовтневе. А вже на другий день ми були у військкоматі. Юнаків 1926 року народження ще не призивали в діючу армію, а тому мене направили в органи МВС. Ми вишукували старост, по-ліцаїв, дезертирів, конвоювали їх у Білу Церкву, охороняли в КПЗ.
А вже в квітні я був направлений на фронт. По дорозі з Києва до Москви ближче позна-йомився зі своїми попутниками, з 8 яких згодом 5 загинуло у боях. Це Олександр Оверкович Старенький із Жовтневого, Василь Мефодійович Швидкий із хутора Зелений Яр, Василь Григорук із Ставів, Василь Косяк із Ліщинки та Федоровський із Землянки. Михайла Косяка і мене було тяжко поранено. А Борис Павлович Козенко, уже покійний, залишався в діючій армії до кінця війни.
Я потрапив у 1249 стрілецький полк 376 дивізії, яка входила до складу другої ударної армії Ленінградського фронту. Визначили у полкову артилерію 76-міліметрового калібру гармат разом із земляком із Мирівки Тимошем Васильовичем Куштою. В обслузі цієї гармати залишилося лише двоє бійців, решта загинули.
Друга ударна армія разом з іншими об’єднаннями захищала Ленінград, Псков, визволяла народи Прибалтики. Наша батарея рідко вела бої із закритої позиції, в основному, гармати ставили на пряму наводку.
15 вересня 1944 року в одному з дуже тяжких боїв при прориві оборони фашистів під містом Валка я був тяжко поранений. Наші війська захопили дві лінії оборони і просувалися далі. Але ворог пішов у контр-атаку. З піхотою проти нашої батареї наступали 5 танків. Два з них ми підбили, інші три “Фердинанди” повернули назад. Атаку було відбито.
Снаряд упав поруч з гарматою, з правого боку лафета. Я відчув сильний біль у правому боці і звалився на землю. Осколками цього ж снаряда був убитий мій товариш із Мирівки Тиміш Кушта, а ще підносчик снарядів, угорець за національністю. З поля бою мене виніс Іван Скорина з Канівського ра-йону у підвал естонця. Згодом на підводі доставили до медсанбату. Забинтували руки, а згодом прямо у наметі взялися за рани, які ховав одяг.
Після операції на підвісних носилках машиною відправили далі в тил. У шпиталі міста Сланци лікарі зробили все можливе для врятування моїх рук. Потім лікування продовжилося у Ленінградському евакошпиталі, а згодом, як тяжко пораненого, відправили у глибокий тил - Улан-Уде. У палаті було 19 чоловік 17 націй. Серед поранених знаходилися поляки і румуни. Тут я навчився писати лівою рукою.
На початку березня 1945 року мене комі-сували, дали 3 групу інваліда війни. Видали матроські штани, нову сорочку, старі черевики: один американський жовтого кольору, інший - з кирзовими халявками, а ще стару шинелю. Без білета, з великими труднощами добрався в Київ. Тут, на вокзалі, в мене вкрали речовий мішок з наволочки. В ньому були всі мої цінності: банка консервів, цукор, трохи хліба. Хотілося привезти додому подарунок. Злодія, зрештою, спіймали, а я через Фастів за три дні добрався додому.
А вже через кілька діб у дворі з’явився голова колгоспу “Новий шлях” К. П. Пащенко і запропонував стати бригадиром рільників. Господарства, як такого, не було. Все лежало в руїнах, в колгоспі нараховувалося всього 14 виснажених голодом коней. Першого весняного посівного дня вони подолали лише одні гони. І тільки після того, як по моїй вказівці їм стали видавати по кілограму посівного зерна, справи поліпшилися. За день 13-рядковою сівалкою засівали до 6 гектарів площі. Наші славні жінки трудилися повний світловий день - поки було видно рядки.
А потім прийшов довгоочікуваний День Перемоги. Ще зранку 9 травня люди збиралися в гурт, чекали на радісну звістку. Десь перед обідом у сільраду по телефону із райвиконкому сповістили про завершення війни. Після мітингу за участю представника райвійськкомату люди святкували. Надворі стояла весна, було тепло, на людських обличчях була радість і щастя. Багато ж жінок, матерів, хто одержав похоронки на рідних, плакали, обливалися слізьми.
Після Дня Перемоги нас, інвалідів війни, направили в Білу Церкву на навчання професії техніків-будівельників сільського та колгоспного будівництва. Будівельником на різних посадах і в різних організаціях і пропрацював аж до 1991 року. Нині перебуваю вдома, маю вже трьох правнуків, яких дуже люблю. Часто згадую минулі події, товаришів по війні та праці і весну 45-го...
Андрій ПІХАЛО, інвалід
війни, м.
Кагарлик.
Ось уже майже десять років, як я цікавлюся темою оборонних споруд, які були збудовані на території України протягом століть. Останнього року, завдяки «Інтернету», отримав можливість спілкуватися та обмінюватися інформацією з однодумцями як любителями, так і професіоналами з багатьох країн світу. Так, не очікувано, інтерес до вивчення фортифікації вивів мене на зовсім іншу тему.
7 квітня 2010 року на нашому форумі фортечників з’явилося повідомлення з Нижнього Новгорода від колеги Віктора «Gran»’а такого змісту: «Влітку 41-го року серед трофеїв, захоплених фашистськими військами, що наступали, на Україні, в Кам’янці-Подільському, опинилися листи. Вони не були доставлені своїм адресатам. І до цього часу не розпечатані і не прочитані! Всі ці роки вони зберігалися в Австрії, у фондах музеїв Відня. Можливо, хтось до цих пір чекає одного з цих листів … Ми вважаємо, що навіть через 70 років вони мають бути доставлені. Тому звертаємося до всіх, перевірте - раптом один із цих конвертів адресований Вашій сім’ї або комусь, кого ви знаєте?..”
Продовживши пошуки за вказаною Віктором адресою в «Інтернеті», я виявив, що серед наявних листів є два, які мають безпосереднє відношення до нашого району. Це листи, які на початку війни на-діслав Карпенко Микола Леонтійович з м.Кам’янця-Подільського, п/с 64 до Карпенка Левка Степановича в с.Демівщину та до Ватулко Даші Михайлівни в с.Халчу, к-п Комінтерн. Зважаючи на однаковість прізвищ, я вирішив почати шукати сліди бійця Карпенка в селі Демівщині. Для цього спочатку звернувся до Кагарлицького районного краєзнавчого музею з надією знайти списки учасників війни по селах району.
З наданих там мені «Книги
пам’яті України. Київ-ська область» та списків з Демівщинської сільради вдалося
встановити таке: Карпенко Микола Леон-тійович, 1916 р.н., уродженець
с.Демівщини, Ржи-щівського (на той час авт.) району, військове звання рядовий (інакше червоноармієць) загинув у бою 11.12.1944 р.
на території Угорщини. Похований: висота
Я зателефонував до голови села Демівщини з проханням спробувати знайти хоч яких-небудь рідних солдата. А тим часом, після допомоги працівників редакції газети «Вісник Кагарличчини», продовжив пошуки всієї можливої інформації про М.Л. Карпенка в Центральному архіві Міністерства оборони Ро-сійської Федерації. Його працівниками трохи раніше було виконано величезну роботу відскановано і переведено в цифрові формати мільйони раніше секретних оригіналів документів часів війни, через що вони стали доступними й тим, хто не має змоги приїхати в Росію до м.Подольська.
В архівах ЦАМО я відшукав
відповідний «Поіменний список №10 безповоротних втрат особового складу 206-ї
стрілецької Корсунської Червонопрапорної орденів Суворова і Кутузова дивізії за
період з 8 грудня по 18 грудня 1944 року». В ньому на першій сторінці, з
заголовком «722-й стрілецький Плоєштинський полк», був запис № 7: Карпенко
Микола Леонтійович; червоноармієць; стрілець; безпартійний; 1918 р.н.;
уродженець Ржищівського р-ну Київ-ської обл.; призваний Ржищівським РВК
Київської обл.; убитий 11.12.1944 р.; похований висота 509, що півн. ст. Фелнемет,
З часом я додатково
знайшов дані, що Фелнемет - це село (і залізнична станція), яке в другій
половині ХХ ст. увійшло до складу міста Егера і тепер є його північним районом
(сучасна назва станції Егер-Фелнемет).
Висота 509 розташована близько
Тим часом, на вихідні 17-18 квітня я отримав можливість побувати на своїй малій батьківщині, у Богуславському районі. І там, у місцевій газеті «Вісті Богуславщини» (№ 28 від 10.04.2010р.) знайшов … продовження цієї ж теми. Таким чином, вдалося уточнити, що свого часу один з німецьких посадовців відправив своєму товаришеві до музею в м.Відень, Австрія, 1186 листів, захоплених у липні 1941 року в районі Кам’янця-Подільського. Про наявність цих листів в Україні стало відомо в 2006 році. І в лютому 2010 року п’ять безцінних коробок з недоставленими листами з війни були передані Національному музеєві історії Великої Вітчизняної війни.
Повернувшись до Кагарлика, я за першої ж нагоди «вийшов» на сайт цього музею в «Інтернеті». Там знаходиться таке повідомлення (дослівно): «У лютому 2010 року Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України, яка проводить значну роботу по поверненню на батьківщину предметів духовного і культурного надбання українського народу, передала до Меморіального комплексу 1186 листів, вивезених гітлерівцями з Кам’янця-Подільського. Ця кореспонденція, датована червнем-липнем 1941 року, зберігалася у фондах музеїв м. Відня (Республіка Австрія). Листи не розпечатані, не прочитані, не атрибутовані. Дивує те, що навіть приватне листування стало об’єктом пограбувань. Що ж такого цінного побачив ворог в цих листах? Відповідь дає доктор Ольштегер, який займався відправкою поштової кореспонденції у 1942 році до Австрії: «Ця колекція дає картину настрою радянського народу на початку війни». Цинічно, бо цей «настрій» майже 70 літ пролежав у чужих фондах. А для нас - це безцінний скарб. Біль обпікає серце, бо скільки в невідправлених посланнях скривджених доль, скільки жахливих трагедій і сліз! Тому наш моральний обов’язок перед пам’яттю авторів, більшість яких загинули у 1941 році, відкрити конверти і донести до світу слова розпачу, суму, туги, любові, прощання. Науковці Меморіалу розпочинають дослідження цієї колекції і просять відгукнутися адресатів, адресантів, рідних і близьких, знайомих, усіх, хто може пролити світло на їхні долі. Хоч і через 70 років, проте листи мають бути доправлені. Це наш святий обов’язок.»
І нарешті тут я знайшов відскановані титульні сторінки двох так і не доставлених та не прочитаних листів червоноармійця Миколи Леонтійовича Карпенка з села Демівщини.
Ось ці дві насправді безцінні звістки з великої війни.
На превеликий жаль, пошуки, здійснені Демівщинською сільською радою, перегляд реєстраційних книг з 1947-го (!) року, опитування старожилів не виявили достовірних даних стосовно родичів Карпенка М.Л. Після цього я спробував знайти сліди іншого адресата Ватулко Д.М. з села Халчі. За допомогою голови села Зікрачі вдалося зв’язатися з одним зі старожилів, колишнім працівником сільради. Але він також не зміг пригадати чогось конкретного про цю людину.
Дуже вдячний усім, хто брав участь у пошуках рідних солдата Миколи Леонтійовича Карпенка. Хочу ще й через газету звернутися до жителів Кагарлицького району: можливо, хтось хоча б що-небудь знає про живих родичів чи його самого, чи Карпенка Левка Степановича з с.Демівщини (можливо, батька солдата?), чи Ватулко Даші Михайлівни з с.Халчі. У них є можливість отримати листи, не прочитані майже 70 років.
Хотілося б додати, що на цей час питанням не отриманих листів з війни серйозно зацікавилися у Богуславському районі Київської області, і там родичі воїнів Великої Вітчизняної змогли отримати аж п’ять листів від тих, хто давно уже за межею вічності. Всього ж по місту Києву і Київській області таких листів отримано лише сім з 63-х.
Володимир ГАЛАЙДЮК.
Про початок війни ми дізналися в обід 22 червня 1941 року. Все в житті людей зразу змінилося. Постійно оголошувались тривоги: німецькі літаки налітали на Київ, всіх чоловіків призивали в армію, життя стало зовсім іншим. Країну було переведено на військовий стан.
3 липня після виступу по радіо Йосипа Сталіна в країні почалася евакуація заводів, фабрик, підприємств, хліба, цукру й інших продуктів і товарів, а також людей, здатних у майбутньому до служби в армії (1922-1923 років народження). Моя сім’я також була 5 липня евакуйована. Нас мобілізували для вигнання колгоспної худоби на схід. Цілими днями і ночами ми гнали худобу, випасали її вечорами, напували в річках, озерах і біля колодязів, а на підводах везли продукти і наші нехитрі пожитки. Часто німецькі літаки обстрілювали і бомбили нас, не даючи змоги йти на схід.
До середини листопада, коли почалися морози, ми досягли Воронезької області і зупинилися недалеко від Дону в селі Юрасівка Ольховатського району для зимівлі худоби. Я, брат і сестра працювали в колгоспі на різних роботах, а весною став причіпником на тракторі орав землю і сіяв хліб.
У травні-червні 1942-го під Харковом розпочався наступ наших військ Південно-Західного фронту, який для нашої армії закінчився трагічно. Велика частина військ була оточена, знищена і взята в полон. Після цього наші стали відходити на схід за річку Дон.
Батько і двоє моїх братів громили ворога, і я не міг сидіти вдома, рвався до лав Червоної Армії. В той час мені пішов 17-й рік і я разом з відступаючими частинами (а це був 21-й батальйон інженерних загорож) пішов за Дон в район міста Павловська.
Завданням баталь-йону було при відступі наших військ затримувати наступ ворога різними методами, а при наступі робити все, щоб його прискорити і зменшити втрати. Так ми стали виконувати різні роботи, щоб зупинити наступ ворога, набратися сил і самим іти вперед.
Служба в армії, а особливо в саперних військах - це дуже тяжка праця, пов’язана з великим ризиком. Сапер робить тільки одну помилку в житті. Ця помилка коштує життя або тяжкого поранення. Норми були дуже великі. Так за ніч сапер повинен викопати 2 метри протитанкового рову або 10 погонних траншей з усіма вогневими точками, землянками й іншим. Мене командир часто залучав для різних робіт, пов’язаних із мінними полями і прив’язкою їх до місцевості, нанесення даних на топографічні карти.
Після переходу наших військ в наступ, ми, сапери, у лютому 1943-го були в Харкові, де будували різні об’єкти, роз-міновували будівлі. Але в березні німці перейшли в наступ і наші війська залишили Харків і відійшли до Бєлгорода. Після відбиття контр- наступу ворога на Кур-ській дузі ми перейшли до підготовки позицій до оборони. Наша частина брала активну участь у створенні неприступних рубежів мінних полів, дротяних загороджень, будували доти. Недалеко від нас відбулася Прохорівська танкова битва. Через кілька днів я побував на цьому полі бою і своїми очима бачив її наслідки.
5 серпня 1943 року наші війська перейшли в наступ в районі Бєлгорода, прорвали оборону ворога і гнали його без зупинки до Дніпра. Війська Степового і Воронезького фронтів уже у вересні вийшли до Дніпра і форсували його в багатьох місцях. Уцих боях я був поранений в голову і після лікування в госпіталі потрапив у запасний полк, а потім в 95-ту гвардійську дивізію в навчальний батальйон, де готували молодших командирів. У серпні 43-го був направлений на курси молодших лейтенантів 5-ї гвардійської армії. Після їх закінчення був направлений в 214-ту стрілецьку дивізію 776 полк на посаду командира роти. В цій військовій частині я пройшов бойовий шлях від Кременчука до Молдавії, Румунії, Польщі, Німеччини і Чехословаччини, де 9 травня 1945 року і закінчив війну. За цей період служби був тричі поранений і контужений. За успішне виконання завдань від командування багато разів отримував подяки, а за форсування річки Південний Буг нагороджений орденом Червоної Зірки. За хоробрість, стійкість і мужність, проявлену в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками , нагороджений трьома орденами Радянського Союзу і України та 18 медалями бойовими, трудовими і ювілейними. Службу в армії закінчив у званні майора.
У 1999 році Указом Президента України мені було присвоєно військове звання підполковника, а в 2000 р. - полковника.
Пройшовши дорогами війни, радянські воїни витримали все: і гіркоту відступу, і радість перемог, і холод, і голод, і нелюдські умови життя. Але подолали найлютішого ворога і здобули Перемогу.
Григорій ШУЛЬГА, ветеран
ВВВ.
Напередодні Дня охорони праці у великій залі РДА відбувся семінар на тему “Управління ризиками та профілактика у сфері праці в нових умовах”. В ньому взяли участь керівники, інженери з охорони праці, голови профспілкових комітетів, сільські голови та директори шкіл району.
Відкриваючи зібрання, голова райдержад-міністрації Тамара Телеш зробила невеличкий екскурс в історію розвитку системи охорони праці, наголосила на важливості даного питання, відповідальності за життя, здоров’я працюючих роботодавців.
- В останні роки в цілому по Україні намітилася тенденція до зменшення виробничого травматизму і нещасних випадків на виробництві, - відмітила вона. - Це стосується і нашого району. Якщо в 2008 році мали 4 нещасні випадки, що закін-чилися загибеллю людей, то торік ця цифра зменшилася вдвічі. Але буде ще краще, коли подібних випадків не траплятиметься взагалі. Я щиро бажаю цього всім у подальшій роботі.
З інформацією “Створення безпечних умов праці - основне завдання роботодавця” перед присутніми виступив начальник Київської обласної державної інспекції промислової безпеки та охорони праці Олександр Кривов’яз. Назвавши Кагарлицький район одним із найблагополучніших серед сусідніх районів по показниках травматизму на виробництві і відзначивши значні зусилля ра-йонних органів влади і фахівців на місцях в цьому плані, він, в той же час, зазначив досить високий рівень нещасних випадків у районі через неправильне користування природним газом. Гинуть і дорослі, і діти в основному через те, що вони мало інформовані щодо правил експлуатації газових приладів. Особливо за умов, коли переважна біль-шість населення пере-йшла на індивідуальне опалення житла. Тому місцевій філії “Київоблгазу”, наголосив він, треба посилити профілактичну роботу серед людей, краще контролювати стан і експлуатацію газових приладів.
Важливість роботи по охороні праці виступаючий підкріпив таким фактом. Щороку в Україні через порушення техніки безпеки, інших причин на виробництві гине людей більше, ніж під час бо-йових дій в Афганістані. “Тож хай лихо спить!” - побажав він учасникам семінару, вітаючи їх з наступаючим святом.
Про важливість проведення атестації робочих місць за умовами праці на зібранні говорив головний експерт з умов праці в Київській області Валерій Коваль. За винятком ЦРЛ, дитячих інтернатів, у районі ніде більше не проведено цю роботу. А між тим, зазначив він, тільки на основі атестації робочих місць працюючі мають право на пільги за шкідливі умови праці, як от додаткова відпустка, доплата, скорочений робочий день, пільговий пенсійний стаж тощо. Виступаючий зупинився і на самій процедурі проведення атестації, яка цілком доступна для кожного виробництва.
Соціальний захист трудівників, участь у розслідуванні нещасних випадків на виробництві, у розробці і прийнятті колективного договору та у атестації робочих місць - такі повноваження та основні напрямки роботи профспілкових комітетів підприємств з охорони праці визначив у своєму виступі головний спеціаліст з питань охорони праці, головний технічний інспектор Ки-ївської обласної ради профспілок Леонід Василенко.
Його колега, заступник голови Київської обласної ради профспілок Геннадій Копитько проінформував учасників семінару про колективно-договірну роботу на підприємствах.
Підсумовуючи результати зібрання, перший заступник голови РДА, він же голова ра-йонної атестаційної комісії по охороні праці Зіновій Лялюк відмітив, що ще років 20 тому практично у кожному підприємстві в районі був інженер з охорони праці, відповідний кабінет, проводилися реальні навчання і робота з працюючими. На сьогодні охороною праці практично ніхто не займається. Фінансується вона за залишковим принципом, відповідальні за її проведення призначаються формально, для “галочки”.
- Я розумію сьогоднішні економічні і фінансові труднощі роботодавців, - наголосив виступаючий. - Але на охорону праці не потрібно багато коштів. Потрібно лише більше уваги до людей, до умов їх праці. Тим більше, що приклади такої уваги у районі є. Як з боку роботодавців, так і фахівців галузі.
За сумлінне виконання службових обов’язків та з нагоди Дня охорони праці Грамотами територіального управління Держгірпромнагляду по Київській області були нагороджені керівник ФГ “Люцерна” Микола Лящук, заступник голови ФГ “Широкоступ” Юрій Карпенко, заступник Генерального директора ТОВ “Дан Фарм Україна” Юрій Трохименко, інженер з охорони праці ПОСП “Дніпро” Микола Янголь, головний інженер ЗАТ “КФ “Лагода” Олександр Короткий, голова профспілкового комітету ТОВ “Обрій-Агро” Лідія Захарченко, інженер з охорони праці Ржищівського геріатричного пансіонату Тетяна Мирончук, інженер з охорони праці Ржищів-ського професійного ліцею Василь Тугай, інженер з охорони праці СК “Агробізнес” Олександр Ткаченко, заступник директора з охорони праці ЗАТ “Фірма “Кагма” Валентина Павлик. Грамоти районної державної адміністрації одержали керівник ПП “Куян” Сергій Куян, заступник Генерального директора ТОВ “Фірма “АРТ-ПАК ЛТД” Сергій Литвин та голова села Слобода Микола Лит-вин.
У роботі семінару взяли участь голова районної ради Роман Коваленко, начальник районного відділення Фонду соці-ального страхування від нещасних випадків на виробництві Олександр Шевченко, головний державний інспектор Київської обласної державної інспекції промислової безпеки та охорони праці Олександр Шевченко, голова координаційної ради профспілок АПК району Петро Цибульський.
По завершенні семінару святковий концерт для його учасників підготували вихованці Кагарлицької районної школи мистецтв.
Станіслав МИХАЙЛОВСЬКИЙ.