У селі Слобода відкрили меморіальну дошку Василю Березовому. Він залишив по собі поетичну спадщину, живописні полотна та літературні есе.
Онук митця із Кагарличчини Влас Березовий сказав, що, поглянувши на дошку, люди дізнаються, що село Слобода є Батьківщиною світлої і творчої людини, яка залишила по собі творчу спадщину.
Свого дідуся Влас пам’ятає життєлюбом, який ділився з ним своїми роздумами про те, як влаштований світ. «Його думи влаштували мій світогляд. І не тільки мій. Як бачимо, Василь Миколайович запалив вогник у душах усіх, хто тут присутній, який горить і гріє», - сказав онук митця.
Ще Влас зазначив про те, що виготовленням та встановленням пам’ятної дошки більшою мірою займалася дружина Василя Миколайовича і Муза – Тамара Яківна. Вона любила його і шанувала за життя та по смерті. На жаль, душа пані Тамари линула в інші світи і захід відбувається без неї.
Хвилиною мовчання присутні вшанували пам’ять про Василя Миколайовича і Тамару Яківну.
Олександр Ільєнко, директор Слобідської школи, у своєму виступі зазначив, що познайомився з Василем Березовим на святкуванні 125-річного ювілею освіти і школи в селі у 1987 році.
Тоді йому дуже запам’яталися слова митця: «Нестача вдяганки – перший супутник школяра. Другим супутником, що невідступно переслідував нас у дитинстві, був голод. Лягав з нами спати, ходив до школи, сміявся над нашою терплячістю. Постійно діти були в пошуках, придумували «як би його наповнювати шлунок, що працює «на холосту». Тоді називалося просто: «їсти хочеться». Третій супутник школяра – нестача книжок, зошитів, чорнила, олівців, ручок. Тепер, коли ви уявили школяра, перейдемо до самої школи. Одна-дві книжки на весь клас… Стояла школа на широкій площі, необгороджена, і ми сходились, як мурахи, і тільки дуб і липа, які, до речі, і досі ростуть, - живі свідки, як би могли… могли б підтвердити сказане». Але ці обставини не завадили Василю втамувати спрагу до знань.
«Василь Миколайович був частим гостем нашої школи, - акцентував Олександр Ільєнко. – Відвідував свята, приїжджав на ювілейні зустрічі випускників, обдаровував школу своїми картинами. Ось вже 5 років у сільській бібліотеці, музеї відбуваються тематичні зустрічі для учнів нашої школи та жителів села, присвячені творчості земляка Василя Березового. Учні проявляють цікавість до постаті митця і пишуть наукові роботи».
Староста Слободи Cвітлана Бакал сказала, що «ця меморіальна дошка – не просто частинка граніту, а повернення історичної пам’яті про людину та вшанування непересічної особистості». Пані Світлана зазначила, що у 2015 році у Слободі на честь Василя Березового було названо вулицю, неподалік якої він народився та жив із батьками.
На думку старости, краєвиди Слободи надихали художника на написання його картин, а повоєнне дитинство та важка робота сільських жінок того часу визначили основну тему творчості Василя Березового – долю української жінки-селянки на тлі історичних потрясінь повоєнного часу.
Пані Світлана зізналася: «Коли я особисто ознайомлювалася з його біографією та творчістю, то саме слова про образ жінки найбільше вразили мене своєю чуттєвістю та глибиною: «Відчуваю величезний моральний борг перед нашою жінкою. Часом боюся, що може забракнути сил і часу, і я не встигну вимолитися від імені цілого суспільства за непрощенний гріх перед нашою берегинею». Ці слова говорять самі за себе, тому і картини художника такі правдиві, як ці слова.
Світлана Бакал подякувала внуку Василя Березового, Власу, та його друзям за те, що бережуть пам’ять про їхнього земляка, знайомлять прийдешні покоління із творчістю митця.
Почесне право відкрити пам’ятну дошку надали онуку митця Власу Березовому та Павлу Баламаджі – художнику, майстру мозаїки та другу Василя Миколайовича, який брав участь у створенні меморіальної дошки.
Двоюрідна сестра Василя Березового – Галина Бойко – сказала, що їхній брат завжди був добрий, веселий і ласкавий. І що у Різдвяну ніч він завжди приходив на їхню вулицю, де жило його 5 сестер, яких він дуже любив. «Він завжди казав про нас: «Це Козубівські ластівки, - згадує Галина Іванівна. – Було, як заспіває пісню «Ніч яка місячна» із моїм нині покійним чоловіком, то по тілу мурахи бігали. Він – гордість не тільки усієї рідні, а всього села, що наш Василь Березовий на такій пошані».
Двоюрідний брат Василя Миколайовича – Іван Березовий – зазначив і таке, що його брат Василь у свої вже немолоді 70 років брав участь у подіях на Майдані – носив каву та чай, робив посильну роботу, усіляко допомагав хлопцям. І те, що його учні, які нині живуть у Канаді, Америці та інших країнах, досі пишуть листи рідні зі словами вдячності.
Друг Василя Березового та художник Степан Мірошник сказав, що завдяки Василю Миколайовичу у свій час пішов до школи, вміючи читати та грати в шахи. «Василь Миколайович вів мене усе життя: училище, армія. Він мені писав листи… Творча людина Василь Миколайович не тільки в образотворчому мистецтві, а й в літературі як публіцист, гарно співав. Завдяки Василю Миколайовичу, який закінчив цю школу, багато зроблено музейної справи. Завдяки йому наша церква має статус пам’ятки архітектури», - зазначив Степан Максимович.
Василь Березовий був щирою та глибокою людиною. Його серце завжди плинуло до українського пракоріння, шанувало український спів. Вокальний ансамбль «Горлиця» сільського Будинку культури виконав українські народні пісні.
Усі присутні оглянули картини митця у стінах школи, переглянули фільм про земляка та послухали тріо бандуристок із Київської школи мистецтв №6.