Покоління, обпалене вогнем й афганським сонцем

Щорічно 15 лютого в Україні відзначають День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Офіційно дата була встановлена 11 лютого 2004 року Указом Президента України на заміну радянському Дню пам’яті воїнів - інтернаціоналістів.
Після закінчення Другої світової війни українські військові брали участь у 24 локальних війнах і збройних конфліктах на території 16 іноземних держав. За часів СРСР вони виконували «інтернаціональний» обов’язок у Чилі, Іспанії, Єгипті, В’єтнамі, Ефіопії, на острові Куба та в багатьох інших «гарячих» точках.
Після здобуття Україною незалежності, українські військові фахівці стали учасниками багатьох миротворчих місій. За даними Міністерства оборони України, з 1992 року в міжнародних миротворчих операціях взяли участь майже 40 тисяч військовослужбовців.
Є і більш старше покоління українського бойового резерву, що налічує майже 330 тисяч чоловік. Велику частину цього резерву складають ветерани війни в Афганістані. Окремий, найстаріший ешелон ветеранів бойових дій – військові фахівці з досвідом ведення операцій у В’єтнамі, Сирії, Анголі, Мозамбіку та Єгипті. У додаток до цих категорій ветеранів йде контингент українських добровольців, які брали участь у війнах на території колишньої Югославії, в Придністров’ї та Абхазії.
Але найбільш масштабною та трагічною була війна в Афганістані, яка тривала 10 років – з 25 грудня 1979 року по 15 лютого 1989. Згідно зі статистикою, через горнило тієї війни пройшли 160 тисяч українців, 12 тисяч з них отримали поранення, контузії, були скалічені, а 3360 – не повернулися до своїх домівок. Це страшна ціна, яку заплатила Україна за імперські амбіції Кремля.
Надзвичайно жорсткі та виснажливі умови підготовки, перемінливий клімат, щоденні думки про смерть і переживання за своє життя робили перебування у «гарячій точці» просто неможливим. Таке розуміють тільки ті, хто воював і вижив у ті жахливі роки.
Та найстрашніше те, що ті хлопці не знали, що буде з ними в майбутньому, чи знайдуть вони собі місце у новому житті без війни і смерті. Та всі розуміли одне – це занадто дорога ціна, ніщо не варте того, щоб платити саме такою ціною – ціною того, що відбувалося з ними тоді і що могло бути потім.
Про своє перебування на війні «афганці» не дуже поспішають розповідати. Вони скромно зауважують, мовляв, що тут говорити, війна є війна – стріляють, убивають. Але навіть із скупих фраз-спогадів стає зрозуміло – кожен з них щохвилинно ризикував своїм життям.
Для мене особисто ця війна стала усвідомленням того, що гинуло моє покоління, народжене в 60-х. У 1979-му я свято вірила, що наші солдати справді виконують свій інтернаціональний обов’язок. А цинкові труни здавалися чимось нереальним і випадковим. Уперше страшну правду про Афганістан я почула з вуст свого земляка, Героя
Радянського Союзу Валерія Гринчака, який повернувся звідти з орденом на грудях і без обох ніг. Про те, як починалася і якою була ця війна написано тисячі статей та книг, відзнято сотні кілометрів кіноплівок, десятки тисяч фотографій.
Але, на жаль, усієї правди про афганську війну ми вже не дізнаємось, як не повернемо тих, хто навіки залишився на ній, для яких вона ніколи не закінчиться. Зрозуміло одне, що це була безглузда, непотрібна народу війна. Згодом війну в Афганістані керівництво тодішнього СРСР визнало політичною помилкою, однак це аж ніяк
не применшує особистого подвигу тих, хто став прикладом самопожертви та вірності військовій присязі. Літопис афганської війни містить безліч прикладів героїзму, не применшує честь і гідність воїнів, які самовіддано виконували свій обов’язок в горах та пустелях, в повітрі, при врятуванні бойових товаришів та мирних жителів країни.
З нашого району за 10 років в Афганістані прослужили більше 200 чоловік. 117 стоять на обліку в нашому районі; 4 з них офіцери, 5 – жінки. Кожен, хто там воював, нагороджений медаллю, яка називається «От благодарного афганского народа». Чотирьох наших земляків привіз додому «Чорний тюльпан» (неофіційна назва військово-транспортного літака, що використовувався для перевезення тіл загиблих на війні солдатів): Віктор Зеленський (загинув 3 жовтня 1983 року в районі кишлаку Джигдалай), Тарас Шевченко (загинув 11 лютого 1983 року в районі кишлаку Чуагані), Андрій Мулявко (загинув 15 квітня 1984 року в районі кишлаку Кежак), Микола Юрченко. В пам’ять одного з них - Віктора Зеленського - в Кагарлику названа вулиця.
Ніколи не висохнуть сльози на очах матерів, сини яких не повернулись з війни, ніколи не згладяться в пам’яті страшні спогади учасників афганських подій. А їх у фондах музею чимало.
На сьогодні в Україні близько 150 тисяч воїнів-афганців. Мало хто з них сподівався, що за 31 рік життя в мирній Батьківщині їм ще доведеться на власній землі воювати. З самого початку війни на сході України тисячі афганців та ветеранів інших війн добровільно виступили на захист рідної землі від російських загарбників, багато з них, на жаль, загинуло. Ми маємо пишатися жителями нашого району, виходцями с. Стайки Олександром Пироговим та Ігорем Козубом, учасниками бойових дій на території інших держав, які з 2014 року беруть участь в АТО (ООС). Честь і шана нашим землякам!