Проживши майже все життя в Кагарлицькому районі, 95-річна Євдокія Устимівна Литвинова до найдрібніших деталей пам’ятає своє майже трирічне поневіряння на чужині. На момент вивезення в Австрію їй було 18 років. З болем у серці згадує жінка 1942-й рік, коли поїхала в незвідану дорогу, в товарному вагоні, можливо, назустріч смерті. З не меншим болем повертається вона спогадами і в перший рік війни, коли німецькі окупанти розстріляли її батька, який повернувся додому з фронту з серйозними пораненнями.
- До війни, - розповідає Євдокія Устимівна, - мій батько - Устим Кирилович Руденко - був головою колгоспу “Червоний Жовтень” в рідному мені селі Стави. Як розпочалася мобілізація, він в числі перших пішов на фронт. Та не довго йому судилося воювати в Червоній армії. У перші ж місяці в боях на берегах Дніпра, вже й не пам’ятаю, де саме, його тяжко поранено в голову. Місцеві жителі підібрали його, виходили. Після цього він повернувся в Стави. Разом з іншими односельцями боровся з німцями в підпіллі. Зрадник виказав ворогам тата, його арештували і розстріляли в Кагарлику. З того часу й почалися наші з мамою та сестричкою поневіряння — ховалися, де могли...
Євдокія Устимівна згадує, як після арешту батька вона переховувалася від німців.
- Мама якраз пішла по справах у центр села (а жили ми на окраїні). І вже там вона почула, що тата хтось видав, його арештували, а німці шукають її та дітей. Це було вже зимою, - продовжує розповідь жінка. - Німці приїхали на трьох санях, забрали весь одяг, худобу - все начисто. З того часу я зі своєю молодшою сестрою теж переховувалася. Спочатку — на березі, в скирті, але, зголоднівши, ми побігли до родичів. Постукали у вікно, а у відповідь почули переляканий шепіт: “Тікайте звідси подалі. А то і вас, і нас розстріляють”.
Сильно промерзши, ми перебралися через лід на інший берег до далеких родичів. Йшли по тонкому льоду, а на березі — петляли городами, доки не відшукали потрібну хату. А в тітки, яка там жила, залишилось тільки двоє дітей (на її чоловіка вже прийшла похоронка з фронту). Як почула вона наш голос, відразу обійняла, заплакала і почала нас роздягати, зігрівати, розтирати ноги, годувати. Поклала нас на піч до своїх дітей. Там ми й переховувалися аж до весни. Наприкінці березня, як потепліло, я пішла додому, щоб подивитися, як там наша мама, чи жива... Але біля хати вже поліцаї мене схопили і повели до контори. Так я й не побачила своєї мами Варвари Кирилівни аж до того часу, як закінчилася війна...
Як склалася б подальша доля Євдокії Устимівни, якби не допомога дружини начальника поліції, - невідомо.
- Свого часу, ще до війни, - згадує жінка, - їй дуже допоміг мій тато. Вона й попросила свого чоловіка, щоб мене не розстрілювали, а разом з іншими дівчатами направили до Німеччини — на примусові роботи. Я з собою нічого не мала. Згодом хтось приніс мені якийсь вузлик, щоб було хоч у щось переодягнутися. Поліцаї посадили всіх нас у вантажівку й повезли на залізничний вокзал, де почали сортувати: старих — окремо від молодих. Вранці нас знову почали сортувати, але вже з медичною перевіркою. Їсти дуже хотілося... Так нас, голодних і посортованих, позапихали в товарий вагон, щоб відправити до Німеччини. Але я більше десяти разів втікала по дорозі. Можете уявити, яка я тоді була худа. З маленького віконця товарняка втікала, стрибала на ходу і прибігала в Стави. Мабуть, разів з десять втікала... І били мене поліцаї за це, але я все одно не каялася.
Коли потяг приїхав у Відень, дівчину разом з іншими поселили в таборі-розподільнику.
- Їсти нам там майже нічого не давали. Щодня в табір приїжджали німці. Мене вибрала одна австрійка. Привезла до свого дому. Там я доїла корів, робила все по господарству. Люди були непогані. Але в неволі самі знаєте, як. Я їла окремо від хазяїв. В перші дні багато плакала. А як інакше? Опинитися на чужині, невідомо де, серед чужих людей. Мені тоді господар сказав: «Чому ти плачеш?” Не можу сказати, що мені там було погано, але й добре не було. Мову не знаєш. Вечір, тільки починає сутеніти, не дай Бог, вийти на вулицю... Я нічого не розуміла по-німецьки. Але хазяїн розмовляв російською. Він і давав мені вказівки, що і як робити, а господиня вже, як щось треба було уточнити, спочатку йому розповідала, а він вже - мені.
Жінка згадує, що господарі інколи давали їсти більше, ніж було прийнято: “Як я їхала працювати на поле, то мені видавали ще окраєць хліба, змазаний смальцем. Так що можна було жити. Часом вдавалося отримати вже зношену річ від господарів.”
День закінчення війни став довгоочікуваною подією в її житті. Євдокія Устимівна працювала в господарстві аж доки її не забрали радянські військові.
- Деякий час я була в Будапешті. Мене перевіряли, після чого запропонували залишитися при частині. Десь з півроку попрацювавши, я поїхала додому. Могла б там і ще залишатися, але дуже тягло додому, не терпілося дізнатися, як там сестричка, мама, чи живі вони...
Приїхавши додому, Євдокія відразу побігла до хати. Мама і сестра її радо зустріли. Довго плакали, розповідали про те, як переховувалися від німців аж до звільнення села радянськими військами.
Так почалися нелегкі, але мирні будні. Жінки тоді трудилися і за себе, і за чоловіків, які так і не повернулися з фронту додому.
Ще до війни Євдокія Устимівна закінчила Звенигородську річну школу бухгалтерів. Кілька місяців працювала бухгалтером у Кагарлику, у колгоспі. А в період відбудови країни, порадившись з мамою, вирішила продовжити навчання у Києві. Пішла в сільраду за документами, але отримала відмову. Та не опустила рук, пішла в Кагарлик, у міліцію, пояснила, що приїхала з Німеччини і дуже хоче вчитися у Києві — і відразу ж отримала необхідні документи. Успішно закінчивши навчання в училищі, деякий час працювала в столиці. Згодом повернулася в рідне село, де й зіграли весілля. Чоловік Євдокії Устимівни - Іван Юхимович Литвинов — працював у Кагарлику начальником лісоскладу, а вона працевлаштувалася у Кагарлику бухгалтером Київського транспортно-експедиційного підприємства. В її обов’язки входило обслуговування п’яти районів та міст, зокрема, Кагарлика, Миронівки, Богуслава, Рокитного і Ржищева.
У цій організації вона і пропрацювала все своє життя, аж до пенсії. Разом із чоловіком звела в Кагарлику будинок, виростила двох синів - Валерія й Ігоря.
У свої 95 років Євдокія Устимівна Литвинова сповнена оптимізму. Втім, згадуючи події більш як 70-річної давнини, жінка шкодує про свою вкрадену молодість: «Я завжди прагнула тільки добре жити. Так і там було, у Австрії: працювала, не покладаючи рук, думаючи тільки про те, щоб вижити, щоб повернутися на Батьківщину, додому, до своїх рідних. Але найкращих років молодості не повернути... Звичайно, мені пощастило, що вижила у війну. Боляче згадувати ті часи. Нікому не побажаю пережити лихоліть війни. Треба цінувати й берегти мир. Адже війна — це величезне горе.”