«... Збірку ні першу, ні другу при бажанні уже не спалю»

Зелені кручі, на яких розкинувся Кагарлицький район, його спокій та велич, - все це знайшло відображення у творах наших славетних земляків. Кагарличчина породила і благословила на високий подвиг людей, імена яких навіки вписані в історію нашої Батьківщини. Історики стверджують, що колись невеличке містечко Кагарлик дуже сподобалося і письменникові Миколі Гоголю. Та й чи можна перерахувати всіх тих, кого надихали на творчість та виколихували сивий Дніпро й безкраї лани Кагарличчини?
У вересні свій поважний ювілей - 85-річчя - відзначатиме уродженець Зікрачів Борис Степанович Дегтярьов. Ще до Другої світової війни він закінчив у рідному йому селі початкову школу. Після війни навчався у середній школі села Великі Пріцьки. З дитинства проявляв неабиякий хист до живопису, поезії. Ще школярем друкував свої вірші у районці. Якби ж тоді читачі газети знали, що ці невеличкі поезії стануть лише першоцвітами на його довгій поетичній ниві!
Борис Степанович у повсякденному житті - уважний до людей і всього, що його оточує, скромний та пунктуальний. На Кагарличчині Дегтярьова знають не лише як художника-живописця, чиї картини прикрашають оселі багатьох поціновувачів мистецтва, а й як талановитого поета.
Своє самовираження, радість і біль про рідну Вітчизну, власну творчу натуру та талант він виразив у численних поезіях, що в різний час друкувалися як у районних, так і у все-
українських виданнях.Власне поетичне кредо Борис Дегтярьов лаконічно виклав у вірші “Здається”:
Не ремствую. Доля у мене бджолина -
Пізнать непізнанне, трудитись до скону,
Збирати у Слово нектару краплини,
Допоки над віршем рука захолоне.
Поетичний труд поет порівнює з працею невтомної комахи — бджоли. Нектар життя, що так потрібен людям, автор зобов’язується збирати до останнього подиху.
Великий життєвий досвід дає змогу Борису Степановичу робити висновки про наш час, про долю народу та про ті вади, які заважають людині бути гідною цього високого звання.
У його поезіях простежується думка про те, як важко прожити, аби не мучили докори, “що ось повівся там не так”.
У вірші “Бенефіс” сказано:
О, треба мать дарунок долі,
Щоб кожен день зіграть на “біс”.
На його думку, сумління — найголовніший фактор людського спокою.
Ліричний герой вірша “Постаріли надії зелені” у відчаї, тому, що до нього несправедливо віднеслися, проте ці переживання лише утверджують його в своїй правоті:
... Збірку ні першу, ні другу
При бажанні уже не спалю.
Як істинно художня натура, поет черпає натхнення з історичних джерел. З великою любов’ю написані вірші про видатних людей України: Соломію Крушельницьку, Тараса Шевченка, Катерину Білокур, Івана Миколайчука, В’ячеслава Чорновола:
Ми всі сини тії країни,
Де кущуватий верболіз
Навісив віти на стежину
І диким хмелем став заріс.
Автор з великим болем згадує про минуле України: війни, голодомор. Аналізуючи атеїстичне минуле, поет приходить до висновку, що є святиня, без якої людина не може стати людиною у найвищому розумінні цього слова:
Заради нашого спасіння
Зійшов з небес і вічну плоть прийняв.
Святого Духа й Матері Марії
Святиться хай безсмертне це ім’я.
Борис Дегтярьов вірить у найвищу справедливість:
Неправди й зла довкола нас багато,
Проте Син Божий знов до нас прийде.
Інтимна лірика поета сповнена високим пафосом. Ніжність почуттів, їх чистота пронизують його поезії, перегукуючись з творами класиків. Смуток навівають вірші “Їх — двоє”, “Де нас нема”, “Той цілунок”.
Почуття любові до матері оспіване у поезіях “Мати”, “Материнське слово”.
Хоча й вкрай нелегко нині, в час технологічного прогресу, нести своє мистецтво в люди, Борису Дегтярьову на поміч завжди приходить великий досвід, а ще - життєстверджуюча поезія, яка допомагає долати труднощі та закликає всіх бути українцями, захищати рідну мову, залишатись гідними своїх великих предків:
Оплакувати досить Україну,
Вона сьогодні дійсно у біді,
Рятуймо наше завтра від загину,
Єднаймо наші сили молоді.