«Чекаю, як рідну донечку...»

У «Віснику Кагарличчини» за 6 грудня 2019 року № 49 була надрукована подяка ветерана праці Клавдії Коляди соціальній службі нашого міста. «У мене в житті склалося так, - пише вона, - що мені потрібна допомога соціальної служби. Я дякую керівникам цієї організації, які виділили мені Нілу Семенівну Багрій - людину добру, співчутливу. Я її чекаю, як рідну донечку...»

Соціальний працівник. Немов непомітна ця професія і не вимагає диплома. За диплом тут - велике і добре серце. І ласкаві руки. І невтомність. І вічне бажання полегшити, забезпечити всім необхідним життєві будні одиноким людям. Адже скільки існує людство, стільки й існують одинокі люди. Інваліди. Немічні. Всі ті, котрі волею долі на старість обділені душевним теплом, увагою, елементарною турботою... Тобто, мова йде про звичайні прості речі. Принести продукти з базару чи магазину... Сходити в аптеку за ліками... Викликати швидку допомогу... А то й побесідувати доброзичливо й задушевно...

Все це - покликаний робити він, соціальний працівник.

І зрозуміло, що цим займаються люди особливі, наділені щедро високими душевними якостями.

І саме такою є Ніла Семенівна Багрій.

Про неї завжди добре відгукувалися її підопічні.  Ось лише один із прикладів. Ветерану війни і праці Ніні Юхимівні Бойко, яка в силу життєвих обставин теж змушена була жити самотньо,  вона із  власної ініціативи організувала роботу по наведенню порядку на присадибній території.

Згодом, коли я зустрівся із Нілою Семенівною, вона розповіла про цей випадок.

- Так, це правда. Залучила до цієї роботи і чоловіка свого - Василя Васильовича. Треба, кажу йому, допомогти ветерану війни навести порядок у дворі. Адже осінь, у дворі повно листя, грядка не копана. А моя підопічна немічна, хвилюється. А хвилюватись їй протипоказано. Отож приїхали ми своїм легковиком з причепом і все зробили.

- Ніло Семенівно, а скількох людей ви взяли під опіку зараз? - запитав я.

- Дванадцять. І за кожного у мене душа болить.

І вона називає прізвища, знаходить теплі слова для Лариси Ларіонівни Линник із вулиці Став’янка, Марії Мефодіївни Кармазин із вулиці Городецької, Лідії Павлівни Балацької - із Каштанової, Надії Павлівни Гарбузенко - теж із Каштанової...

А далі Ніла Семенівна щиро повідала про особливості своєї роботи. Мова йшла не лише про обов’язки соціального працівника - прописні, офіційні, а й про інші елементарні речі, які також важливі для самотніх людей.

- Кожного, - каже, - прошу, щоб замикали двері, як мене немає, хто постукає, погляньте у вікно, перепитайте, хто й що, аби не потрапити на злодія чи якусь недобру людину, яка може вам принести зло...

Ніла Семенівна добре знає кожного із своїх підопчних, їх звички, хвороби, потреби. Часто і не вкладається в робочий день - доводиться доточувати час, щоб соціальні послуги були проведені вчасно і якісно. Пригадує, як одній із підопічних, яка хворіла на цукровий діабет, довелося обійти всі аптеки в місті, щоб купити для неї потрібні ліки.

- І скільки вам доводиться пішки пройти за робочий день? - запитую. - Отак від вулиці до вулиці, від магазину до магазину та до ринку, від аптеки до аптеки?

- Не рахувала, - усміхається моя співрозмовниця. - Та кілометрів не один десяток набереться.

У нашому місті більше сотні людей, які потребують сторонньої допомоги. Їм полегшують життя дванадцять соціальних працівників. Давайте побажаємо, щоб були легкими кілометри їхніх благодійних доріг!

А як прийшла у соціальну службу героїня нашої розповіді?

Слід сказати, що зовсім не випадково. До цього вона працювала в одному з міських магазинів. А продавець - він і психолог. Маса людей потрапляє на очі, і кожному треба забезпечити належне обслуговування. І з цим відмінно справлялася Ніла Семенівна. От одного разу їй і запропонували нову роботу. А рекомендував її туди наприкінці вісімдесятих років голова районної ветеранської організації М. В. Орленко.

Отож уже тридцять років вона несе свою нелегку, але таку потрібну й благородну ношу турбот про тих, хто потрапив у розряд слабких і одиноких. Тридцять років - відрізок часу солідний, немало вже змінилося прізвищ і адрес, на їхнє місце прийшли нові, але не змінилася Ніла Семенівна, уважність, турботливість та природжене благородство її набули нових, ще вищих вимірів.

- Ніло Семенівно, - знову запитую я, - зрозуміло, що ваші обов’язки мають свою складність, вони потребують особливо виважених підходів до кожного підопічного аби допомогти пережити життєві труднощі, невлаштованість, полегшити перебіг хвороб і таке інше... Але ж, як кажуть, кожному не вгодиш...

- Та ні, я ставлю за мету кожному вгодити. І цього добиваюсь, хоч і підчас нелегко. Я завжди уявляю себе на місці одинокої престарілої людини, яка силу і здоров’я уже віддала суспільству. І не жаль тоді своєї душевної теплоти і зайвої години часу витрачати на те, щоб людина відчувала себе комфортно наперекір старості, одинокості, хворобам. І найкраща нагорода мені за це - вдячний погляд, добре слово... Мене, наприклад, щороку вітають мої підопічні із днем народження, отож цінують.

А далі Ніла Семенівна наголосила на тому, що не тільки соціальній служб, а й іншим службам потрібно бути уважнішими до одиноких і престарілих.

- Мені болить те, що коли дзвоню по телефону і викликаю нвідкладну меддопомогу, то чую насамперед запитання: «А скільки років хворому?» А скільки не було б років, кожна людина хоче жити. Давайте бути добрішими один до одного!

Слухав я ці схвильовані одкровення Ніли Семенівни і мені пригадалися гарні слова Віктора Гюго: «У внутрішньому світі людини доброта - це сонце».