Ярина спробувала відкрити очі. Важкі повіки не піддавалися кволим порухам вкрай виснаженого тіла. І, щойно прийшовши до тями, жінка знову провалилася в страхітливе марево. «...Господи, яка ж довга ця ніч...» - подумала. І раптом опинилася в батьковій хаті. Сидить собі Ярина за столом, а мати ставить перед нею борщ, картоплю, м’ясо, кладе рум’яного, як сонце, півбуханця... Аж бачить Ярина, лізуть через вікна її Олесик і Дмитрик. І так жалібно: «Мамо, їсти, їсти...» Схопила зі столу хліб, хотіла розламати, щоб дати синочкам по шматочку, а той хліб раптом перетворився в пісок і тече, тече на долівку поміж пальцями. Від цього жаху Ярина приходить до тями і знову намагається відкрити очі. Та все марно.
А вже за мить - нове марево. Іде Ярина полем. Довкола пшениця колосиста. І так їй закортіло вим’яти з колоска зернят та й кинути до рота. Тільки руку простягла, аж дивиться, - а то вже не пшеничні стебла, а змійки тонкі та холодні обплутують її, жалять, п’ють кров. І знову Олесик з Дмитриком біжать до неї. А за ними - сусідка Вучиха з сокирою. Ярина хоче вивільнитись, щоб захистити дітей, та знавіснілі змійки не дають їй зрушити з місця і сильніше холодять її тіло. Від цього холоду Ярина нарешті приходить до тями і через силу відкриває очі.
- Боже, коли ж це все скінчиться? - ледь чутно простогнала у пустоту.
Через силу звелася на ноги. Холодна хата здавалася пасткою, з якої не було виходу. Маленькі замерзлі вікна зазирали в оселю сірими кудлатими баранами. Вони немов чатували на людський порух, щоб кинутися на нього і білими морозяними рогами вичавити з кволого тіла останню силу.
Ярина боязко повернула голову до припічка, де майже нечутно сопли Дмитрик і Олесик. Два всохлих личка визирали з-під латаної рядюжки. Дмитрик старший - вже 9 рочків. Пригадала, як ще восени він з татком порався по господі, хазяйновито брався до всякої справи і весело казав: «Я ж дорослий!» Як раділи тоді Ярина з Тимофієм: «Вже є помічник...» А Олесику лише 5 літ виповнилося перед Новим роком. Такого жвавого пустуна світ не бачив. Все було він навбіжки та навбіжки. Скрізь встигав. Було... Ярина глибоко і безслізно схлипнула сухими грудьми.
В кінці листопада налетіли, немов круки, у двір активісти. Перевернули все, винесли з погрібця картопельку, діжку з капустою, вигребли з комірчини зерно. Забрали навіть торбинку з квасолею і яблука сушені.
Як не плакала, як не благала залишити хоч щось на їжу для дітей - не помогло. Тимофій став на воротях, не пускав, то побили, що ледь за місяць відійшов. Тоді пробрались вночі на старі колгоспні каґати, надовбали з мерзлої землі кормових буряків. А в сусіди виміняли за нове пальто відро дерті.
А це з місяць тому поїхав Тимофій у місто міняти останню одіж на харчі, та так і не вернувся. А тут ще й вона, Ярина, захворіла. Кашель не дає вільно дихнути. Ходила в берег по хмиз, поки сили вистачало. Прокурить в печі, якусь баланду з буряків зварить - і тепло, і їжа сяка-така є, а зараз... Нема сили навіть крок ступнути. Хоч би діти поспали, поки щось їстівне знайдеться. Бо ще звечора просили... Ледве вмовила лягти спати, пообіцявши вранці зварити юшку. Олесик став пальчики смоктати. Сидить чи спить, а пальчик - в роті. Вже аж посиніли пучечки.
Нахилившись, Ярина заглянула під лаву. Там зіщулилася четвертинка замерзлого буряка. Озирнулася довкола. Он в запічку ще є жменька просяних одвійок, змішаних з ложкою дерті. «Треба якось зварити кандьор», - подумала. Ступила крок і заточилася. Обіперлася на стіну, якусь мить стояла непорушно, а потім зазирнула під піч - ні хмизинки. Потрібно було йти в берег до річки. Але як? «А що, коли не вернусь назад?» - подумала з жахом. Пригадала недавню розмову, що десь діти стали зникати. Варто залишити самих, як - шукай вітра в полі. Шепочуться люди, що це їх сусідка - Вучиха діток підбирає. Бо весь час в місто їздить, там якесь варево продає. І діти в неї рум’янощокі. Та й сама - нівроку. Ось лише погляд змінився. Колись веселі і солодкі очі сьогодні ховають під нахмуреними бровами якесь божевілля. А погляд з-під лоба наводить жах.
Кашель, який стримувала Ярина, щоб не розбудити малюків, вирвався з грудей сухим, хриплим громом. Вдарився об німі стіни, розлігся по хаті і виступив на пересохлих жіночих вустах кров’янистою вологою. І рядюжка відразу ж ворухнулась:
- Мамо, юшка вже є? - це Дмитрик. А за ним Олесик: - їсти хоцу... Юски дай...
- Зараз, діточки, зараз, соколятка, - Яринині очі заблищали якимось відчаєм і рішучістю водночас. - Іди до мене, Олесику, - закутала малого в рядно. - А ти, Дмитрику, накидай батькову дранку і чоботи надягни. Ходімо, діточки.
- Куди? Надворі ж холодно... - Дмитрик дивився на матір глибоко запалими очима.
- Нічого, дитинко, підемо за річку до тітки Мар’яни. Вона нагодує... Двері скрипнули, відчинилися, випустивши з хати три живі тіні. Та вже й не зачинялися...
Ярина несла Олеся на руках, спотикаючись і заточуючись на кожному кроці. Здавалося, той берег був так далеко. Дмитрик тримався за мамину кофтину:
- Мамо, ви роздягнені і босі. Вам холодно...
- Ні, дитинко, не холодно...
- А мені холодно.
- Нічого, синку, то спочатку, а потім тепло буде. Нарешті - річка. Ступили на лід. Прозорий і слизький, він різав Ярині босі ноги, та вона знала: там, де біліє сніг - течія. Ще трішечки. Ще крок, ще один...
- Прости мене, Господи, і ти, Пречиста Діво, за гріх цей великий, - прошепотіла і випустила з рук дорогий згорточок просто у проталину.
- Мамо! - закричав Дмитрик, - це ж Олесик, він потоне! - і Дмитрик відбіг від Ярини.
Впала коліньми просто на лід:
- Господи... - вирвалося в Ярини і розлетілося в новому нападі кашлю. Відкашлявшись, озвалася:
- Ходи, Дмитрику, до мене, підемо на той берег...
- Не піду, - плакав хлопчик, - бо ви і мене, як Олесика...
- Що ти, синку? Що ти, любий? Хіба ж мама так може? Тож я не втримала Олесика, сили не вистачило... Що ж тепер вдієш? Ходи до мене, допоможи встати.
Боязно підійшов.
- Холодно, синку... Пригорнися до мене тісніше, може зігріюся.
Обняв за шию, обгорнув плечі татовою дранкою, притулився до холодної щоки і заплющив оченята.
- Ось так, дитинко, нам добре буде. З мамою скрізь легше. Ніхто не насмілиться юшки з тебе зварити, чи образити. Тримайся міцненько... Прийми, Господи, душі грішних рабів твоїх...
Річка хлюпнула приталими сльозами на всі боки і протяжно застогнала глухим згустком болю, що прокотився попід льодом.