Є у творчому арсеналі різножанрових письменників висловлювання про найдорожчі людські цінності. Наприклад: «Є цінності, яким нема ціни:// Дитячий аркуш з нечітким малюнком,// Шкільний портфелик з першим обладунком,// Вірші, листи солдатів із війни...»
Ось для дітей липовчанина Івана Тищенка - Лєни й Олександра - такими цінностями стали батькові картини і вірші. Щодо картин можна знайти визначення у термінах дослідників живопису. Це - зразки так званого наївного мистецтва, започаткованого самобутніми майстрами ще з сивої давнини. Наївні творці, стверджують дослідники, зокрема Б. Откевич, немов діти, творять, не маючи меж і правил, черпаючи енергію від землі і сонця. Їх відносять до одного з напрямків народного мистецтва - примітивізму. Саме такими репродукціями «полотен» свого тата ілюстрували люблячі діти книгу його віршів під назвою «Тихо плеще Рось...» При цьому ніяк не можна не згадати відому «латинську побрехеньку по-нашому розказану» славного Квітки-Основ’яненка - «Солдацький патрет». Початок її такий: жив, мовляв, колись у наших краях маляр. І до того «скусний» був, що як намалює тобі сливу або кавуна, та ще й підпише, що це - кавун, а це - слива, то, прочитавши, і скажеш сам до себе: «А таки - кавун, а це – слива». Та й нинішні представники «нового» абстрактного мистецтва часто саме підписами пояснюють глядачам що саме «відтворив» на своєму полотні автор...
Має підписи під своїми роботами й Іван Тищенко. Ось - «Літній ранок», ось - «Зимовий ранок», а це - «Ранок на Водохреще»... Сюжети майже ідентичні з деяким зміщенням деталей, а основна видозміна - різність кольорової гами... Малюнки - своєрідна окраса видання. Щодо текстової творчості Івана Дмитровича, то вона певною мірою теж відповідає визначенню - натуралізм, тобто - буквальне копіювання життя в буденних проявах. Як ось:
Час пролетів. За ним, як всі, сумую,
Бо я життя не просто цінував:
Я твердо йшов, дивлячись людям в очі,
Що добре мав, те щедро дарував...
А це - уривок з епіграфа до названої вище книги:
Я поспіль підвівся і аркуш дістав,
Усе, що хотілось, у рими поклав:
Для сина, для доньки, для любого внука.
Папір пожовтіє, їм буде наука...
Свого часу мені випало популяризувати творчість поетичного загалу Кагарличчини. Редагував перші віршові збірки Бориса Дегтярьова, Олексія Шульги, Миколи Близнюка, у посібнику для шкіл «Література рідного краю» відкривав імена Надії Вегери-Предченко, Віктора Заїки, Антоніни Литвин, Олександра Матьори, Людмили Шинкарук, Галини Ясюк, Олени Леглич, Людмили Мусієць, Миколи Семенюка, Ірини Горбач, Анастасії Гудзь та інших початківців. Згодом «видавничу справу» підхопила Надія Вегера-Предченко, донісши до читачів кілька десятків книжок літераторів району. Тут стало «модним» видавати у світ різні за жанрами і тематикою книжки. Напевно, звідси - й ініціатива родини Івана Тищенка оприлюднити його твори. І це вдалося, якщо розраховувати на родинну, дружню, товаристську аудиторії, адже саме таке, альбомне, видання (без посилань на видавця, без відповідних книжкових атрибутів) може бути бажаним дарунком для близьких людей.
Тематика віршів Івана Дмитровича - буденна. Це - доля дітей війни (Другої світової), взаємовідносини між сусідніми державами, бажання народу і як вони втілюються в роботі депутатів різних рівнів, братовбивча війна, нав’язана нам Кремлем, вболівання за землю-годувальницю і хліборобський люд, звичайно - вірші про кохання, рідну природу...
Не випадково згадувалося вище оповідання Г. Квітки-Основ’яненка. Багато своїх віршів Іван Тищенко переказує у епіграфах: підписує. Ось один з таких творів:
РІЧКА, ЩО ВМИРАЛА
Рідне село... До 1990 р. у селі не було доріг з твердим покриттям. Річка Росавка замулилась і втратила своє русло. Храм зруйнували у 30-х роках минулого століття. Мені довелось працювати сільським головою майже десять років. Після мене на цій посаді працював понад десять літ мій син Олександр. Нам вдалося побудувати дороги, розчистити чотири кілометри річки, побудувати храм, здійснити газифікацію, телефонізацію, меліорацію, провести лісонасадження, збудувати меморіал жертвам голодомору, втілити в життя багато добрих справ...
Яке село у нас чудове,
Блищать на Храмі куполи,
Русло розчистили Росавці,
Дороги в камінь одягли.
Я так старавсь, не жалів рук,
Щоб ліси зростали, радів син і внук,
Річка, що вмирала, не мала русла,
Колись чисту воду до Росі несла.
Розчистив руками, струмочки розкрив,
В мороз і у спеку болото місив.
Тепер вона в’ється поміж верболозів,
Спека - не завада і люті морози.
Вода - чиста-чиста тихенько хлюпоче.
Збережімо нащадкам: цього річка хоче.
Подібні твори приурочені виправній колонії у Зікрачах, яку Іван Дмитрович очолював свого часу, вихованню дітей у містах і селах, духовності, корупції тощо.
Даруючи мені свій альбом, Іван Дмитрович повідомив, що його діти планують видати збірку його творів уже не на 80 сторінок, а вдвічі більшу... Що ж - задум вдався - книга вмістила 166 сторінок, надрукована у видавництві «Сталь» м. Києва.
І на завершення: дай, Боже, аби кожен, як ось Іван Дмитрович Тищенко, міг залишити в спадщину наступним поколінням подібний дар своїх, навіть скромних, духовних надбань, яким нема ціни...