У лютому Катерині Тимофіївні Кривоніс виповнилося 95 років. Вона народилася і живе в селі Слобода. Звісно, що за свій довгий вік жінці довелося пережити і горе, і радість. Дитиною побачила поневіряння воєнних років, працювала нарівні з дорослими, брала участь у відбудові, трудилася дояркою, різноробочою. Поховала свого чоловіка та молодшого сина. Але пережиті випробування її не зламали. Вона, як і раніше, наперекір рокам, сповнена енергії й охоче ділиться спогадами.

Незважаючи на свій поважний вік, Катерина Тимофіївна Кривоніс відносно добре себе почуває, сповнена сил і пам’ятає все до дрібниць.

Народилася у Слободі в багатодітній родині далекого 1929 року. Була найменшою дитиною в сім’ї. У селі діти постійно на ногах - допомагають батькам, доглядають за худобою, а у вільний час граються. Тож Катерина росла рухливою, швидкою, енергійною.

- Тоді в усіх родинах дітей було багато, - розповідає Катерина Тимофіївна. - Хоч ми і жили бідно, але один одного любили, допомагали. Зараз уже всі мої сестри померли. Немає нікого…

ТРУДИЛИСЯ НАРІВНІ З ЧОЛОВІКАМИ

На долю тих, хто народився у 20-30-ті роки минулого століття, випало чимало випробувань: колективізація, війна, а згодом і важке повоєнне відновлення.

Воєнний час - суворий. Робота в колгоспі лягала на плечі і жінок, і дітей. Багато сімей, які втратили годувальників, опинялися у дуже важкому становищі. Діти працювали нарівні з дорослими: збирали картоплю, пололи грядки... Взимку заготовляли дрова і возили їх на санках. Одним словом, виконували всю роботу, яку зазвичай робили чоловіки.

- Під час війни моїх однолітків, - розповідає Катерина Тимофіївна, - німці брали на риття окопів. Але мене це, слава Богу, оминуло. Та й окупанти – вони теж різні. Були такі німці, які знущалися з наших людей, а були й добрі. У нас квартирував один із них. Він був тихий, ніколи не підвищував голос. Завжди, як отримував посилку, то принесе й мені якийсь гостинець.

Одного разу моя двоюрідна сестричка втекла з риття окопів, то гестапівець наздогнав її вже у нашому дворі. Бив її дуже сильно, після чого повів назад на роботу. «Наш» німець тоді заступився за мене, не дав мене забрати на роботу.

Пам’ятаю, як одного разу я сказала батькові, що ненавиджу всіх цих окупантів. Аж тут німець повернувся до мене і сказав: «Катеринчик, у мене ж сестра така, як ти…» Я відразу ж почервоніла і очі відвела. Не знала, що наш квартирант розуміє українську. Мама відразу ж кинулася до нього, стала просити вибачення, пояснювала, що я молода, ще не розумію, що кажу. А він тільки відповів: «Нічого, вона ж, як моя молодша сестричка…»

Після війни Катерина Тимофіївна працювала у колгоспі спочатку різноробочою, а згодом і дояркою.

- У той час це була каторжна робота, - розповідає вона. – А я ж була ще зовсім молодою. Важко було мені. Працювала і дояркою, і в бригаді, і їздовою на конях. З кіньми було легше, а от з волами не кожен зможе. Я ж вправлялася. Намагалася жити по совісті. Працювала, як могла.
Згодом жінка почала хворіти, перенесла менінгіт, ледь врятували лікарі від смерті. Але в той час вже поряд із нею був її чоловік - Петро Васильович, який і допомагав у всьому.

НАЙБІЛЬШІ ВТРАТИ

Катерина Тимофіївна зізнається, що сімейне щастя вона мала до смерті молодшого сина Анатолія, незважаючи на хвороби, важку роботу та інші негаразди.

- Після того, як Толя помер у 2001 році, через три роки Бог забрав від мене й чоловіка. Життя тоді для мене дуже змінилося. Так, я маю і невістку, і ще двох синів, онуків. Я не обділена увагою, але ці втраті дуже важкі, - розповідає Катерина Тимофіївна, і на очі жінки набігають сльози.

А познайомилася Катерина зі своїм майбутнім чоловіком тут же, в Слободі, Петро працював у колгоспі, а сам був із Новосілок. У це село вони й поїхали жити після весілля. А через кілька років, як помер тато Катерини, вони повернулися назад у Слободу, у батьківську хату.

- Тут ми і збудували новий будинок, - продовжує розповідати жінка, - у ньому я й зараз живу. Все робили своїми руками: я, мій чоловік і моя мати. У житті було всього - і радісні дні, і важкі. Але ми ніколи не опускали рук.

Чоловік Катерини Тимофіївни працював у колгоспі на різних посадах, був і трактористом.

- За ним я була, як за кам’яною стіною. У чому секрет сімейного щастя?.. Можливо, у тому, що у нас не було часу думати про щось погане. Жилося важко. А як діти пішли, то одного треба зодягнути, іншого - нагодувати, третього - навчити, так про себе й забували. Діти й тримали сім’ю. Зараз, дивлюся, молоді як посваряться, так одразу й розбігаються. У них дітей немає, от і не тримається сім’я. Мого Петра вже немає в живих 20 років. Він був хороший батько. До останнього допомагав дітям, чим міг - нічого не шкодував для них. Завжди були разом. Стільки всього ми з ним пережили…

«ДОПОМАГАЛА ВСІМ»

Катерина Тимофіївна каже, що, можливо, секрет її довголіття в тому, що вона змалку звикла допомагати людям. Каже, що так її батьки навчили.

- І тато, і мама ніколи не скаржилися на життя, як би важко не було. Жили ж ми після війни бідно. Але, незважаючи на це, давали прихисток й іншим. Упродовж п’яти років у нашій хатині не лише квартирував фельдшер, а ще й було обладнано медпункт. Мама працювала санітаркою, я ж після роботи їй допомагала. Тоді у нашому дворі було завжди людно, адже село велике. Люди з усієї Слободи, як захворіють, приходили до нас. Коли лікувалися хворі, то ми з батьками тіснилися в одній кімнат­ці. Але не скаржилися, жили дружно.

Вже дорослою Катерина Тимофіївна теж намагалася допомагати іншим.

- Скільки раз бувало, -розповідає, - лежить взимку на дорозі п’яний чоловік, то я від нього не відійду, доки він не встане і не піде додому. Діти йдуть зі школи, б’ються, я завжди підійду, примирю. Комусь око запорошило, я теж допоможу. Люди знали, що в разі чого треба йти до Катерини, вона і допоможе, і втішить.

Молодою я бажала людям тільки добра, і зараз хочу, щоб у людей було менше горя, щоб ця клята війна швидше закінчилася, щоб наші діти не помирали від куль.

...Прощаючись із Катериною Тимофіївною, я помітив на стільці біля її ліжка газету.

- Це дружина мого внука принесла. Вона знає, що я люблю читати. Хоч і бачу погано, але беру окуляри, лупу і читаю, - каже жінка. – Погані зараз новини. Всім важко. То й тішуся тим, що поряд зі мною завжди і невістка, й онук. І вам дякую, що зайшли, бо останнім часом мало кого бачу…