Валентина Навальна знає про Чорнобильську трагедію не з чиїхось розповідей. Чорнобиль перейшов через її долю, розділивши життя цієї простої і працьовитої жінки на «до» і «після».
Адже вона народилася і більшу частину свого, «дочорнобильського» життя провела в мальовничому селі Залісся. Підперезане прозорою річкою Уж, воно, розташоване за півтора кілометри від Чорнобиля і за п’ятнадцять від Прип’яті, мирно гомоніло собі у вирі буденності. Там все було рідне, своє, святе... І, навіть сьогодні, через десятиліття, той день 26 квітня 1986-го
чорніє на її життєвому шляху тяжкою, незабутньою віхою. Можливо, тому, коли розмова торкається спогадів 35-річної давнини, Валентина якусь хвильку мовчить, а потім, зітхнувши, ніби болісно видихає:
- Та що вже там згадувати? Час назад не повернеш... А як подумаєш, то ніби переживаєш все заново.
Валя була найстаршою дитиною в сім’ї. Крім неї, Ольга Семенівна та Олексій Кузьмович Савенок виховували ще двох менших - Надію і Сергія. Працювали батьки у місцевому господарстві «Дружба». А поряд з ними не гаяли часу і діти. Валі, як найстаршій, завжди діставався найбільший і найвідповідальніший шмат роботи. І то було гідне виховання. Бо, допомагаючи в усьому батькам, діти розуміли ціну заробленої копійки і тому поважали працю дорослих. Можливо, саме від того рано ставали дорослими і самостійними.
Ось і Валентина, закінчивши дев’ять класів, вирішила спробувати смак власного хліба. Спочатку вирішила вступити до гірничого технікуму. Саме це бажання і занесло її аж у Заполяр’я, у місто Воркуту, де жила недалека родичка. Вона і вмовила Валю їхати у чужий край. Мовляв, що тобі тут у селі чекати? А в нас і технікум є, і робота знайдеться.
Це була разюча переміна в житті дівчини. Адже Валя звикла до розкішних лісів, повних ягодами і грибами, до чистої і дзвінкоголосої річки Уж, де риба сама чіплялася на гачок. А там, в Заполяр’ї, було холодно і не росло нічого, крім лози. Та, мріючи про освіту, вона прийняла цей виклик долі. Але двері омріяного навчального закладу не відчинилися перед несміливою тендітною дівчинкою. Лише на кілька днів Валентина запізнилася з документами. І, хоч було дуже прикро, та вона не розгубилася. Пішла освоювати професію маляра-штукатура.
За два роки навчання дівчина звикла на новому місці. А потім ще два роки довелось їй тут відпрацьовувати за навчання. Такі тоді були вимоги. Тож залишила вона воркутянам кілька новеньких багатоповерхівок, які старанно зводила, працюючи у складі будівельної бригади. Та цей період вніс і свої корективи у Валину долю. Бо в рідне Залісся повернулася вона вже разом з чоловіком. А невдовзі у них з’явився син Євгеній. Та, як це іноді буває, щось у молодій родині не склалося...
Розуміючи, що відповідальність за сім’ю лягла на її маленькі плечі, Валя, не засиджуючись у декретній відпустці, пішла працювати в будівельну бригаду місцевого господарства «Дружба». Для неї, невеличкої і працьовитої, відра з важким розчином були суворим випробуванням, що добряче втрутилося в стан здоров’я. Та жінка не скаржилася, а мовчки тягла свого воза. Вродлива і весела, Валя завжди була душею колективу. Тут і помітив її молодий бригадир Олександр Навальний. Оточив обраницю увагою і турботою, а невдовзі й заміж покликав.
Одружилися. Біля зеленої діброви над річкою Уж збудували своє сімейне гніздечко. Народили донечку Іринку. Життя поступово увійшло в своє русло, обіцяючи щасливій родині достаток і благополуччя. Можливо, так би воно й було, якби тієї квітневої ночі не спалахнуло небо загрозливим заревом... Батько Валентини, Олексій Кузьмович не дожив до цієї страшної трагедії два роки.
Той Великдень Валентина Олексіївна запам’ятала на все життя. Адже саме на Пасху, 4 травня, спеціальні автобуси вивозили жителів Залісся у невідомість. Крізь біль прощаючись з рідними місцями, ніхто не знав, де його чекає кінцева зупинка. Для Валентини ситуація ускладнювалася ще й тим, що під серцем вже наполегливо заявляла про своє право на життя ще ненароджена дитина.
У дорозі кілька разів автобуси зупиняли і брали кров на перевірку радіаційного впливу, виводили митися під спеціальні душі. А коли переселенці дісталися Немішаєвого, всіх розселили по хатах. Сім’ї Навальних довелося поселитися в літній кухні одного з немішаєвських обійсть. Було дуже холодно, тісно і незручно. Усім переселеним обіцяли невдовзі надати житло в поселенні Нове Залісся, що вже будувалося в Бородянському районі. Такі села тоді терміново почали зводити по всій Україні. Але Валентині й Олександру було ніколи чекати. Адже не сьогодні-завтра і без того немала сім’я мала поповнитися малюком.
Хвалити Бога, маленька Юля благополучно з’явилася на світ у Київському НДІ педіатрії, акушерства і гінекології. А вже у вересні 1986-го сім’я Навальних поселилася в щойно збудованому будинку села Нове Залісся. Валя дбала про діток. А Олександр, як і раніше, їздив на роботу в Чорнобиль...
Молодша Валентинина сестра Надія, яка разом зі своєю сім’єю, матір’ю і братом проживала на той час у селі Великі Пріцьки, кликала рідних ближче до себе. Так, у 1988-му Навальні стали великопріцьківчанами.
...Пролетіли відтоді роки, забравши в 1989-му матір, Ольгу Семенівну, яка так і не відійшла від потрясінь. Віддавши Чорнобилю молодість і здоров’я, у 2008-му пішов за вічну межу Олександр, залишивши Валентину сам на сам з трьома дітьми. Підняла всіх трьох, благословила на добро та й випустила у світ із затишного сімейного гніздечка. Дочекалася внуків і правнуків. Кожному з них радіє, для кожного знаходить потрібне слово поради й підтримки. А вони відчувають її материнську любов. Линуть до батьківської хати, яка за роки вже стала рідною, несуть матері свою вдячність і ніжність. І тоді Валентинина оселя наповнюється пахощами різних пригощань, які вона уміло готує для своїх найдорожчих дітей і внучат.
А коли трапляється вільний час, Валентина в’яже дивовижні килимки. І байдуже, що використовує для цього старі речі, бо вироби у неї виходять привабливі й веселі. А вона роздаровує їх добрим людям. І отримує від цього неабияке задоволення.
- Таке рукоділля любили мої бабуся і мати. А від них і я перейняла це старовинне ремесло, - каже Валентина Олексіївна. — В’яжу килимок і ніби з ними розмовляю про рідне Залісся, про затишні вечори за нашою річкою, про пташине щебетання отчої землі. Ось у такій безсловесній розмові виготовлю свій килимок і ніби полегшає трішки на серці. А як подарую комусь, - людині радість і мені приємно.
Живе у Великих Пріцьках звичайна жінка, працьовита і майстровита, мудра і добродушна, розважлива і сильна. Жінка, яка зуміла свою чорнобильську тугу перетворити в дивовижну красу, що несе між люди доброту і радість. Нехай дарує Господь Вам, Валентино Олексіївно, здоров’я, щастя і довголіття.