Усі ми одного разу з’являємося на світ для того, щоб відбутися в цьому житті, пройти свій шлях, залишивши добрий слід. Свій шлях - і в Миколи Миколайовича Наріжного - водія Кагарлицького АТП 13255, нині – пенсіонера.

ДИТЯЧА МРІЯ

Народився Микола Наріжний 13 листопада 1951 року у селі Слобода, утім більшість років свого свідомого життя провів у Кагарлику, де і працював, і виростив 2 дітей. Сьогодні разом із дружиною допомагає виховувати п’ятьох онуків.
Із дитинства він цікавився технікою, мріяв стати водієм. Його не лякали обморожені руки водіїв, їх промаслений одяг, гори запчастин в гаражі, втомлений погляд після довгого рейсу... Він ще в школі не приховував від однокласників того, що мріє бути шофером. І він ним став.
Старшокласником, під час канікул, працював у колгоспі причіпником на тракторі, скидав важкі валки пшениці з косарки. Там і сів вперше за кермо трактора. Звісно, без водійських прав. Але ж як хотілося!
Майже все своє трудове життя Микола Наріжний працював на одному місці - у Кагарлицькому автотранспортному підприємстві 13255 і лише кілька років у сільгосптехніці.
У далекі 70-ті роки автоколона була одним із провідних підприємств Кагарличчини. А зважаючи на те, що АТП 13255 завжди було ще й воєнізованим формуванням, то, звісно, що ні про які перебої в його діяльності не було й мови.
Зараз у Кагарлику пасажирів перевозять маршрутки, а будматеріали доставляють вантажівки приватних підприємців. Кагарлицька автоколона 13255 вже давно розформована. На просторій території колишнього автопідприємства нині фабрика з виробництва меблів. А ще 30 років тому тут вирувало автотранспортне життя - щохвилини звідси виїжджали вантажівки чи автобуси…

НЕСПРАВНІСТЬ ДВИГУНА НАВЧИВСЯ ВИЗНАЧАТИ ЗА ЗВУКОМ

В АТП 13255 Миколу Миколайовича поважали за сумлінну працю і дбайливе ставлення до техніки. За робочою вантажівкою водій завжди стежив, як за своєю власною, а за відтінком звуку міг визначити причину несправності двигуна. Не раз ремонтував автомобіль просто на морозі. Він любив техніку і свою роботу, тож й не дивно, що з часом у трудовій книжці з’являлося все більше і більше нових записів із подяками.
Микола Наріжний ностальгічно згадує, як вперше сів за кермо ГАЗа, згодом – ЗІЛа, а ще через три роки йому довірили КАМАЗ. Із того часу й трудився на міжміських рейсах, об’їздив ледь не весь Радянський Союз.
Завжди добрим словом згадує своїх колег по роботі: Анатолія Васильківського, Григорія Шевченка і нині покійних Миколу Салька та Анатолія Кулика. Каже, що усі жили спільною роботою, допомагали один одному, товаришували. Разом досягали високих трудових показників.
Після довгих рейсів Микола Миколайович завжди поспішав додому, до дружини Катерини Дмитрівни, до дітей. Він знав, що його завжди там чекають і зустрінуть теплом і любов’ю. Адже людині небагато треба. Сім’я, дім, робота - ось три основні складові людського щастя.
У клопотах і поїздках пролетіло понад 20 років. Він об’їздив усі ближні й далекі траси, працював, ремонтував, із дорогою і машиною тісно сплелося все його життя.

РОМАНТИКИ БУЛО МАЛО

Дуже часто доводилося Миколі Миколайовичу вирушати на КАМАЗі в різні регіони СРСР, везучи будматеріали, а іноді й продукти. Траплялося, що через відрядження не бачився з родиною місяцями. Але добре, коли знаєш, що вогні будинку недалеко і там на тебе завжди чекають. Іноді вдавалося заскочити додому на день-два, і знову на трасу.
Микола Миколайович неодноразово казав, що в професії далекобійника романтичного мало. Це - величезна відповідальність, постійна напруга. Весь час потрібно стежити за дорогою, непомічена яма може спровокувати поломку машини, звірі, що раптово вибігали на дорогу, могли стати причиною ДТП. Гальмівний шлях навантаженого автомобіля вагою в кілька тонн набагато довший, ніж у легковика, тож навіть на пейзажі, що змінювалися за вікном, Микола Наріжний майже не звертав уваги. Найкращим пейзажем, за його словами, була рівна дорога.
Знаючи, що у відрядженні може статися все що завгодно, перед кожним рейсом по кілька разів перевіряв вантажівку досконально. Особливо важко працювати було взимку. Мороз, затяжні підйоми і такі ж спуски. Бувало, і в досвідчених водіїв коліна тремтіли.
Водій згадує, як у лютий мороз «застряг» за Волгоградом на засніженій трасі. Черга автомобілів простягалася на не один кілометр. Далекобійники - люди терплячі, серйозні і, як правило, один одного завжди виручають у дорозі. Так і того разу, гуртувалися, грілися, спільно розчищали дорогу. І врешті-решт вирвалися із завалів снігу.

ВІДРЯДЖЕННЯ В РАДІАЦІЙНУ ЗОНУ

Час минав, змінювалися пори року. Діти росли.
Наприкінці квітня 1986 року сталася трагедія на ЧАЕС. Масштаби катастрофи могли бути набагато більшими, якби не мужність учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. І Микола Миколайович Наріжний був одним із тих людей.
- Як сьогодні пам’ятаю цей день, - розповідає Микола Миколайович. – Я тоді був у рейсі у Баку. Вже збирався додому. Аж раптом до мене підбігає місцевий колега і гукає: «Ти чув, що Чорнобиль зірвався? Що робитимеш?» А що мені робити? Миттю зібрався додому, документи вже всі були оформлені, і поїхав в Україну. Важко було на серці. Хвилювався за сім’ю, рідню. Як вони там?
А невдовзі Миколі Миколайовичу довелося разом із колегами поїхати на північ України, у радіоактивну зону, працювати. Понад два тижні він возив щебінь та пісок у забруднену радіацією територію. А звідти вивозив усе, що завантажать. Курсували ледь не цілодобово – Малин, Прип’ять, Житомир, Бихи…
Одного разу, пригадує, його разом із напарником Сергієм Бондарем направили прямо за реактор.
«Тоді, - розповідає Микола Миколайович, - ми «вхопили» гарну дозу радіації. Нам на постах після відповідних замірів навіть заборонили в’їжджати в Дитятки та Гостомель. На запитання, а куди ж їхати, тільки махали руками, мовляв, куди хочте, тільки не сюди. Так ми й приїхали у Кагарлик із завантаженим автомобілем. Нас тут довго обмивали водою (а в кузові було борошно) і врешті-решт випустили додому. Що з тим борошном сталося, я не знаю.
Не всі тоді розуміли, з якою небезпекою зіткнулися.
Микола Миколайович пригадує, як при в’їзді в забруднені радіацією населені пункти вражала відсутність співу птахів, гавкоту собак, звичного шуму, звуків. Там була тільки тиша. У дитячих пісочницях лежали розкидані іграшки, двері і вікна будинків були відчинені. Де-не-де лунало радіо, на мотузках висіла залишена господарями випрана білизна. Усе це справляло на водіїв гнітюче враження.
Якихось особливих секретів або звичаїв перед поїздками водій ніколи не дотримувався. Лише скурпульозно завжди все перевіряв. І ніколи не поспішав, якщо був хоч у чомусь не впевнений.
Єдине, каже, що число 13 – для нього щасливе. Адже супроводжувало його впродовж усього життя. 13-го народився, 13-го пішов у армію, 13-го одружився, 13-го розпочав працювати в автоколоні…
Сьогодні разом зі своєю дружиною Катериною Дмитрівною втішається внуками – а їх в подружжя аж п’ятеро! Каже, добре, коли сім’я поряд, якщо в молодості рідко бував дома, то хоч на старість можна більше часу приділити рідним. Хіба ж це не щастя?