Бути шофером багатотонних вантажівок непросто. Адже за кермом такий водій має бути не просто уважним і зібраним, а й всебічно технічно обізнаним, а ще мати чудову реакцію, щоб миттєво зреагувати на будь-які нештатні ситуації.

Сьогодні наша розповідь про Йосипа Михайловича Ігнатовича – водія-пенсіонера, який пам’ятає ще бездоріжжя, і те, як будувалася перша дорога до Чорнобильської АЕС.

Йосип Михайлович переконаний, що робота водія самоскида хоч і здається неважкою, насправді – вкрай відповідальна, тому шоферам-початківцям рекомендує не байдикувати, а запасатися терпінням і серйозно ставитися до своєї роботи.

- У нашій справі не стільки фізична сила потрібна, скільки бути уважним і відчувати машину, - розповідає досвідчений водій. - Інший раз їдеш - душа співає! Але якщо взимку в ожеледь поквапишся - самоскид несе за інерцією, він стає некерованим. І треба зуміти втримати машину, впоравшись із собою.

Йосип Михайлович вперше сів за кермо ще до армії – у п’ятдесятих роках минулого сторіччя. У рідному Обертині, що на Івано-Франківщині, закінчив тримісячні курси водіїв, і відразу ж почав вдосконалювати свої уміння на сільгосптехніці. Виріс у багатодітній родині з двома старшими братами та двома молодшими сестрами.

Там же, в Обертині, познайомився зі своєю майбутньою дружиною Валентиною, яка була родом із Кагарлика. А працювала вона у сільській ветлікарні, приїхавши за направленням після закінчення навчання в Тернополі, де і здобула спеціальність ветеринарного фельдшера.

У 1964 році у молодого подружжя народився син, а через два роки і донька. А ще за два роки у дружини Йосипа Михайловича помер тато, який мешкав у Кагарлику, після чого молода сім’я вирішила переїхати на Київщину, добудувати батьківську хату і в ній поселитися.

У Кагарлику Йосип Михайлович відразу ж влаштувався на роботу в автоколону. Люди, згадує водій, там працювали прості і доброзичливі.

- У перший же день відчув, що я вдома, - розповідає Йосип Михайлович. – Адже, як приходиш на нову роботу, ти ще нікого не знаєш, і від того, як тебе зустрінуть, багато що залежить. А мене прийняли дуже добре і приязно. Мені працювалося комфортно з перших хвилин роботи в автоколоні, колектив - одна велика сім’я, та й робота чудова, хоч і важка.

З перших днів знайшов із усіма спільну мову, влився в колектив і активне життя підприємства. Як результат - пропрацював в автоколоні водієм самоскида аж до її розформування - понад 24 роки.

- Мене без вагань взяли водієм у загін вантажівок-самоскидів, адже на той час я вже був водієм другого класу. Тоді як головна база Кагарлицької автоколони знаходилася поблизу цукрозаводу, наш загін базувався неподалік Переселення.

Непроста була робота, але водій ніколи не опускав рук, намагався завжди бути оптимістом. Як розповідали його колеги, вантажівку Йосип Михайлович відчував так, як і власний настрій. На підприємстві цінували його професіоналізм і відгукувалися з повагою.

За 24 роки роботи в Кагарлицькій автоколоні водій об’їздив ледь не всю Україну. Не одну сотню кілометрів доріг збудовано з асфальту, що він перевозив.

- Пригадую, - розповідає Йосип Михайлович, – як у далеких 70-х мені довелося працювати на будівництві дороги до Чорнобильської АЕС (а сам Чорнобиль від атомної станції десь кілометрів за 18-20). Дорога туди була прокладена. Але яка? «Триметровка» з каменю, а з обох боків - ліс.

Наше завдання було розширити її до шести метрів – по півтора кожного боку. Спочатку засипали щебенем. А вже із Тетерева ми привозили камінь. Дорога будувалася для покращання підвозу людей із прилеглих сіл та Полісся на будівництво АЕС. Пам’ятаю і станцію Янів, де довелося побувати і попрацювати, адже там був асфальтовий завод.

Тоді, беручи участь у будівництві дороги до Чорнобильської АЕС, важко було й припустити, що вся ця територія стане вже невдовзі пусткою.

І вже у травні 1986 року ми з колегами-водіями із Янова і Полісся возили чистий асфальт на дорогу, з якої знімали старе, радіаційне покриття.

На власні очі Йосип Михайлович бачив весь жах радіаційної трагедії, людей, яким довелося полишати свої домівки та нажите роками.

І хоча він не працював безпосередньо біля реактора, все ж бачив, як гвинтокрил піднімав мішки з піском і скидав у трубу реактора, бачив і могильник різної техніки.

Йосип Михайлович Ігнатович вже давно на заслуженому відпочинку. Має статус ліквідатора аварії на ЧАЕС. Він постійно згадує Кагарлицьке АТП, тривалі відрядження, друзів-колег, зокрема, Анатолія Іващука, Андрія Пазюка, Павла Дроб’язка, Василя Пазюка...

Досвідченому водієві вже пішов 85-й рік. Понад десять років тому його дружина пішла в інші світи. Втім, незважаючи на вік і хвороби, він сповнений оптимізму, як і багато років тому. І цей оптимізм передає своїм нащадкам, які проживають неподалік і часто його відвідують не лише, щоб допомогти, а й просто, щоб поговорити…